Мені 64 роки. Я жила зі своєю сім’єю на Миколаївщині. Про початок війни дізналася від доньки. Не могла в це повірити, поки не побачила виступ президента. Я була в розпачі. Потім біли обстріли аеродрому і загалом міста. Ми з донькою, зятем, внуками і правнучкою півтора місяці просиділи в підвалі. 

Спочатку ми виїхали на Закарпаття. Півтора місяці жили при церкві. Потім ми з внучкою і правнучкою переїхали в Полтаву, а інша частина сім’ї – в Ужгород, бо там є робота. 

Мене зворушують героїчні вчинки пересічних українців. Я бачила відео в інтернеті, як одна жінка під дулом автомата не побоялася суперечити російським військовим. А ще – як старенький чоловік зупинив ворожий танк. Приємно вражає сміливість таких людей. 

Відчуття страху не відпускає. Проте тримаюся заради дітей, хоча й переживаю за них. 

Я вірю в Збройні Сили України. Надіюся, що цього року війна закінчиться нашою перемогою.