Мені 59 років. Усе життя працювала на Слов’янській ТЕЦ. У перший день війни ми почули вибухи. Ми ніколи не могли подумати, що Росія на нас нападе. Два місяці просиділи в підвалах з дітьми, з онуками, потім вирішили виїхати. У нас там все було, просто виїхали через обстріли.

Ми виїхали з дітьми своїми машинами в нікуди. Доїхали до Павлограда, але там не було де жити, і ми поїхали до Дніпра. Потім - в Кіровоградську область. На початку дуже переживали, і зараз - депресія, сльози постійні. Навіть не можу сказати, що на нас чекає в майбутньому.