Я з Харкова, мені 39 років. Ми на Салтівці живемо. Мені мама зателефонувала, сказала: «Війна!» Я не знала, що робити, з дітьми сиділи в коридорі. Бахало з усіх сторін. Було страшно - ми весь березень просиділи там. У квітні виїхали до Полтави.

Нам повезло - нас вивіз знайомий на своїй машині. Коли їхали, бахало з усіх боків. Вже як до Валок доїхали, то спокійно стало. А дістались Полтави - в шоці були. Там все спокійно, в магазинах все є, люди гуляють – зовсім не так, як у Харкові.

У нас було трошки запасів. Щось купували. Ліки також були, бо у нас діти - то запаси були. Їжу купували. Стояли в чергах під обстрілами, ото так.

Коли літаки літали над домом, це було просто жах! Дзвеніли вікна. Двері хлопали, дім наче ходуном ходив - трусився. Я думала, що він завалиться просто. Але вцілів, слава Богу.

Зараз ми у Полтаві, тому що це недалеко від Харкова. Дітки вчаться онлайн, в своїх школах.

Дуже хочеться вірити, що війна закінчиться в цьому році. Можливо, до осені. Головне, щоб настав мир, закінчилася війна і все було, як раніше.