Віра з сім’єю жила в Оріхові, тому під обстріли потрапляла неодноразово. Але коли в їхній автомобіль влучив снаряд, вона наважилась на евакуацію до Запоріжжя.

До початку війни ми мешкали в місті Оріхів. Коли почалися бойові дії, обстріли у нас були щодня – по нам били з усього озброєння, яке тільки є у окупантів. Попри все це, ми залишались там досить довго, тому що допомагали нашим військовим: вночі готували їм їжу, вранці розносили; купували одяг та інші речі за потребою. Ми витрачали на все це власні кошти, син з невісткою постійно перераховували гроші на ЗСУ, місцеві також допомагали.

Ми багато разів потрапляли під обстріли, а восьмого вересня нашу машину вщент розтрощив снаряд. Ми дивом залишились живі, але нас контузило. Після того випадку з’явився страх, тому ми виїхали в Запоріжжя.

24 лютого на початку п'ятої години ранку син зателефонував нам з Києва. Він сказав, що почалась війна. Потім у нашому місті з’явилися військові. Тоді вже ми зрозуміли що це справжня війна, це не те що було в 2014 році.

В Запоріжжі зовсім не відчувається, що на відстані пів сотні кілометрів таке відбувається, а наше місто розбите вщент.

У нас не залишилося жодного вцілілого будинку. Розбиті всі школи, дитячі садки, вся інфраструктура. Немає ні світла, ні газу, ні води.

Українські хлопці такі відважні. Це не їхнє рідне місто, в якомусь розумінні, чужа територія, а вони захищають, не здаються, тримають оборону. У них стільки сили духу. Вони, часом, не мали самих простих речей, але вперто йшли вперед.

Ми 25 років торгуємо на базарі, тож разом з тими, хто залишився в місті згуртувались і допомагали військовим чим могли. Були випадки, коли навіть допомагали пораненим потрапити до лікарні в Запоріжжі.

Зараз ми з дітьми й онуками разом у Запоріжжі.

Нашому онуку п’ять років, він гірше почав говорити, тому що бачив обстріли і тепер дуже боїться їх. Вони жили на п’ятому поверсі, ховалися в підвалі, майже жили там.

Донька наша була тоді на сьомому місяці вагітності, тож ми їх відвезли до Запоріжжя ще в березні. От сьогодні ми зустрічалися. Онук сказав, що чув два вибухи, і миттю побіг в коридор. Він вже знає, що треба робити – дитина налякана. Я, можна сказати, депресивний стан переживаю через хвилювання за дітей та онуків.

Швидко війна не закінчиться – це однозначно. Переговори, але які переговори? Скільки людей загинуло! Взяти хоча б наших місцевих – когось ранило, хтось помер. А скільки військових уже загинуло? Поранені хлопці з госпіталя знову йдуть воювати, щоб Україна перемогла.

Ми хочемо повернутися додому. Хочеться, щоб було куди повернутися, щоб було де працювати далі. Щоб це все закінчилося, щоб була Перемога. Кого не побачимо зі знайомих, всі мріють повернутися додому, навіть якщо немає куди повертатися. Але що буде далі – не зрозуміло.