Юлія з сім’єю вдруге втекли від війни і врятували своїх дітей, на яких дуже вплинули обстріли

Мені 38 років, жила з сім’єю в селі Шевченкове Донецької області. Дома я була з дітьми, коли це почалося. Ми до кінця не могли зрозуміти, що трапилося. Ми були в шоці, я не хотіла це сприймати до останнього. 

Першу ніч ми взагалі з чоловіком не спали: ми сиділи сторожували, щоб якщо щось - хапати дітей і кудись бігти. 

Мене все в шок приводить, що стосується дітей. Звісно, шокували прильоти, вибухи. Ми навіть не думали, що все буде настільки поруч з нами.

У 2014 році була не така війна: тоді ми знали, що є безпечні місця, а зараз безпеки немає ніде по всій Україні. Ракети літають по всій Україні, і ніхто не знає, де впаде наступного разу.

Дитина в мене дуже боїться вибухів, танків. Коли вісім років назад виїжджали з Донецька, сину було чотири роки, а зараз доньці шість - у неї був сильний переляк. Доходило до рвоти, був тяжкий психологічний стан. Коли ми приїхали сюди, вона не могла довго відійти: боялася навіть великих машин, бігла до мене.

Спочатку ми виїхали всі разом, а потім чоловік повернувся додому. Були складнощі: ми їхали, не знаючи куди. Потім зателефонувала знайома, сказала, що вона знайшла житло, і ми поїхали в Дніпропетровську область, в село Личкове.

Почало все більше цінитися, але стало й більше проблем, тому що не вистачає коштів, ресурсів, паніка – як жити далі, чи повернемося додому. Коли їхала сюди, то думала, що на два тижні. А скоро перше вересня, і в мене вже немає ніяких відчуттів, нічого, я просто вже нічого не знаю.

Думаю, що років п’ять я майбутнього точно не бачу. Хочеться, щоб хоч у дітей було якесь майбутнє.