Війна застала нас вдома, у Сіверськодонецьку. В цей же день я поїхала до батьків у Привілля. Тато хворів, у нього був цукровий діабет. Замовляти продукти було важко. 

Шокували хаотичні обстріли. Стріляли по мирних, ні в чому не винних людях. Ми йшли по хліб і не знали, повернемося чи ні. Це, мабуть, було найбільше потрясіння.

Виїхали ми за три дні до окупації. Нам допомогла баптистська церква виїхати до Дніпра. Важко було вибратися. Зв’язку вже не було, два місяці не було води, світла. 

У наш будинок був приліт: пошкодило вікна, дах, і тоді ми вирішили швиденько зібратися й виїхати.

Десь у липні ми виїхали в Дніпро, а звідти – до двоюрідної сестри в Черкаси. Тут уже два роки живемо.

Хотілося б, щоб війна закінчилася якнайшвидше, але - хто його знає… Мріємо про звичайне мирне життя, про повернення на рідну Луганщину.