Пєдан Олексій, 11 клас
БОРОВКІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ ВЕРХНЬОДНІПРОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ
Вчитель, що надихнув на написання есе: Вовк Алла Анатоліївна

Війна. Моя історія

Дорога із Маріуполя до Верхньодніпровська.

24 лютого 2022 року рано-вранці мене розбудив брат і наказав швидко збирати речі, бо почалася війна. Старша сестра з мамою поїхали по ліки, їжу і зняти готівку. А ми з братом пішли прибирати у підвалі, спустили туди усе необхідне. Підвал був готовий. Коли повернулися мама з сестрою, ми всі пішли діставати пакети з машини- і тут стався перший приліт у лісосмугу, яка від нашого будинку знаходилась за 5 кілометрів. Потім приземлення ракет було на городі у сусідів, котрі жили вище.

Прильоти були один за одним. У березні місяці я втратив зв'язок зі своїми друзями: я дуже хвилювався за них. У квітні мамі вдалося зв’язатися з її сестрою, яка хотіла виїхати з Маріуполя. Мати була дуже рада цій новині.

Згодом приїхала тітка, щоб забрати нас. Ми з братом вантажили речі під обстрілами. Чоловік моєї тітки говорив з військовими і домовлявся про гуманітарний коридор. Після розмови зі старшим, він повідомив, що ситуація критична: якщо ми зараз поїдемо, то можемо загинути, що декілька днів потрібно потерпіти. Нас поселили в пожежній частині, нагодували і дали місце для ночівлі.

Поки було тихо, я допомагав людям, пожежникам на чергуванні, ходив по їжу і воду. Під час обстрілів військові і поліцейські забезпечували нас бронежилетами. Іноді я відчував себе волонтером.

Коли настав день від’їзду, прийшла погана новина: під час виїзду через гуманітарний коридор загинула сім’я. Після цієї трагедії ми вирішили не їхати, бо боялися, що з нами може стати те саме, що і з тією сім'єю.

Того ж дня був приліт у будівлю, де знаходилася моя родина. Я у цей час допомагав кухарям на кухні. Після почутого побіг розривати завали. Я був наляканий, кидав у бік те каміння і чув голос свого старшого брата. Він казав, що з ними все добре, тільки прохід заблокований і стеля впала. Я кричав у рацію, кликав лікарів, щоб вони скоріше йшли на допомогу. Коли прибрали каміння з проходу, я опинився поряд із сім'єю. Дуже хвилювався за маленьку племінницю, але з нею усе було добре. На радість усі були живі.

Люди, які були у віддалених кімнатах пожежної частини, отримали травми, а в одного чоловіка попав осколок і він стікав кров'ю-потрібно було переливання. У чоловіка була друга позитивна група крові. У мене теж. Зробили переливання крові і через декілька днів йому стало краще.

Знову приліт –тепер у магазин побутової хімії.

Так сталося, що нас помітили росіяни. Солдати забігли в приміщення, де ми знаходилися. Один із них наказав покликати головного. Після їхньої розмови нам запропонували виїхати з міста. Людей було дуже багато. Ми йшли кілометрів 10-15 трасою, вздовж якої стояла російська армія. Коли підійшли до місця дислокації, то побачили колони автобусів, які мали три напрямки: росія, Україна, Польща. Я обрав Україну!

Автобус прямував до Бердянська. У Бердянську ми винаймали кімнату, зверталися до центру гуманітарної допомоги. Але знову довелося виїхати.

Наступна зупинка-Запоріжжя. Через постійні повітряні тривоги ми почали шукати волонтерів, які нас доправили до селища Солоне, потім до селища Надієвка-Жданове. У цьому селищі ми прожили літо. На жаль, брат з дружною і дітьми залишили мене з меншим братом ( я на той час був хворий). Директорка школи, до якої я водив брата, зрозуміла, що ми проживаємо одні і зателефонувала до служби у справах дітей. Представники служби приїхали з поліцією і, поспілкувавшись з нами, доправили до містечка Солоне в лікарню. Там нас обстежили, пролікували, зробили документи і відвезли до інтернату міста Верхньодніпровськ.

Мені повезло більше: у мене з’явилася сім'я, брат через тяжку хворобу залишився в інтернаті. Та я завжди з ним поруч. Верхньодніпровщина - нова сторінка в моєму житті. Нова родина, нова школа, нові друзі…