Ми прийшли на роботу, а нас всіх розпустили додому - сказали, що війна. Відразу нічого не відчувалося, а потім почалося. Нікополь стали обстрілювати щодня.

Торік, як підірвали Каховську ГЕС, у нас у селі три місяці не було води - нам привозили. Стояли бочки на вулицях, і ми ходили набирати воду.

Мене й досі все шокує. Щодня – обстріли, ми постійно їх чуємо. А я ходжу на роботу. Ми вже знаємо, коли стріляють «Гради», коли – артилерія або щось інше. 

Щодня – по 10-20 дронів. Іще й «Шахеди» запускають із Херсонського напрямку, і вони летять через нас на Нікополь. 

Прокидаємося – і слава Богу, що живі. Зігріває те, що родина поряд, що всі живі та здорові, що хата ціла поки що.

Тепер у нас так: прожили день – і слава Богу. Бо ти не знаєш, куди воно завтра прилетить, чи навіть сьогодні. Ми сьогодні прокинулися не від будильника, а від вибухів. Дитина в школу не ходить, у них онлайн-навчання, бо в нас не працюють ні школи, ні садочки. 

Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна, і ми всі були живі та здорові. Щоб усе в нас було добре, як і раніше.