Я народилася у Новомихайлівці, навчалася у Донецьку, там же вийшла заміж. Зараз я в розлученні, виховую двох дітей. Батьки мої із цього ж села. Через багато причин ми не можемо нікуди ні поїхати, ні виїхати. Займаємось домашньою діяльністю, тваринництвом. Виживаємо, можна сказати, як можемо.
До війни була стабільна робота, заробіток, нам на все вистачало. Наразі нічого немає. У зв'язку із війною я втратила роботу.
Війна почалася страшенно для нас. Поряд знаходиться Мар'їнка, ми за сім кілометрів від неї. Почалося звечора, коли все летіло, гуркотіло, горіло. Було дуже страшно. У Мар'їнці падало, але всі прильоти ми відчували на собі. До нас долітали осколки. Ми постійно ховалися, сиділи у підвалі у батьків, він у нас старенький.
Спочатку ховалися, а потім, коли подивилися, які були прильоти та наслідки, до підвалу не ходили, бо боялися там залишитися. Якби прилетіло, то нас би накрило, і ніхто б не витяг.
Ми вже тоді ховалися в хаті та шукали глухі кути. Лягали на підлогу або обставлялися диванами, по-різному.
Коли сильно літало, свистіло, доводилося все кидати. Бувало, що жили у чужих людей, просто у знайомих, які нам дали притулок.
Війна забрала у нас майже все. З того моменту, як втратила роботу, я її досі не маю. Погане сполучення нашого села з іншими населеними пунктами, автобусів немає. Якоїсь іншої роботи, навіть не за фахом, також немає.
На початку війни було важко, але ми намагалися щось відновлювати, звикнути до нового життя, чекали, що війна закінчиться. Але зараз ми бачимо, що нічого не закінчується. Ми вже змирилися і намагаємось жити з тим, що є.
Безпеки немає й досі. У нас як були прильоти, так вони і залишаються, нічого не змінилося. Мені хотілося б забути всі роки війни, щоб мої діти забули все. Щоб вони не бігли і не плакали, коли починається грім.
Дуже хорошу роль грала гуманітарна допомога, бо нам видавали продукти, які ми не могли собі придбати.
Мрію про хороше життя та стабільну роботу.
