Простолюдова Юлія, 10 клас, Запорізька гімназія №6

Вчитель, що надихнув на написання есе — Липський Костянтин Валентинович

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мені було 13, коли я дізналася, що таке війна. Зараз мені 16. Чи страшно мені? Вже ні. Війна забрала у мене друзів, бо вони роз’їхалися у різні країни. Ми спілкувалися онлайн, але згодом зрозуміли, що змінюємося і стаємо чужі один одному.

Перші тижні війни були складними, усе відчувалося нереальним, начебто це лише сон, який неодмінно скінчиться. Спочатку не працювали світлофори й полички магазинів були пустими. Нас просили завісити вікна чимось темним, аби не було видно світла в будинках.

Разом з батьками ми змушені були спати в коридорах, не розуміючи: чи прокинемося взагалі. Морок пожерав нас не тільки зсередини, але й ззовні. Всім, без винятку, було лячно, ніхто не розумів, що робити.

Ми вірили у байки про 2–3 тижні… Згодом полички магазинів знову наповнювалися новими продуктами та побутовими товарами, світлофори ввімкнули, а у багатоповерхових будинках запрацювали ліфти. З часом люди перестали боятися та почали виходити на вулицю, або ж просто повертатися додому з укриттів.

І ось уже 1000 днів війна триває. І зараз я не відчуваю страху до більшості речей. Я навчилася жити, знаючи, що кожен день є дійсно подарунком.

Докладати максимум зусиль сьогодні, планувати майбутнє і не жалкувати про минуле — бо минуле є лише одним з багатьох уроків життя, і у всіх є вибір: жалкувати про те, що сталося, або здобути урок з події, що б то не було.

У жовтні 2022 року по моєму місту Запоріжжя було завдано багато ударів ракетами С-300, про які, мабуть, вже й забули, і ми змушені були виїхати до містечка, що вже мало звання «Місто-герой» — Бучі. На той час там уже було спокійно, хоча ми бачили руйнації, що залишили окупанти. Більшість будівель уже відбудовувалися і виглядали набагато краще. Мені там дуже сподобалося — ніби час на мить зупинився, бо гіркий присмак війни вже не відчувався в Бучі. Лише понівечені будинки, розбиті снарядами дороги нагадували про страшне лихо, пазурі якого забрали багато безневинних життів і перетворили мирне життя на сторінку кривавої історії.

Через кілька місяців ми все ж таки повернулися додому, адже, де б ти не знаходився, вдома все ж таки краще. З того часу ми його не лишали.

Перебуваючи в Бучі, я вперше зрозуміла, наскільки мало речей потрібно людині для того, щоб назвати квартиру домом. І річ навіть не у кількості майна, яке ми беремо з собою, а в людях, які їдуть з нами.

На другу річницю війни я звикла до такого способу життя. Мабуть, усі запоріжці зрозуміють мене: реагувати на кожен вибух тяжко, і важко знайти в собі сили пристосуватися до такого життя… Я продовжувала навчатися онлайн, що було так само гарно, як ходити до школи.

Друзі, що були за кордоном, увесь час були набагато більше налякані всім, що відбувається в нашому місті, ніж ми — люди, що залишилися.

І хоча наш Дніпро висохлий від спраги через зруйнування Каховської ГЕС, люди все ще знаходять місця, де можна купатися, відпочивати та гарно проводити час. Класи з учителями подорожують іншими містами або просто виїжджають на невеликий пікнік. Навіть під час повітряних тривог більшість магазинів працюють, а люди вже не звертають на них уваги. Дехто може вважати це безвідповідальністю, а для нас це просто спосіб життя. Адже воно продовжується, і ми вже звикли до реалій сьогодення.

Міста, села, містечка, ріки та моря вже ніколи не будуть такими, як до початку війни.

Так само й люди — ми вже ніколи не будемо такими, якими були 1000 днів тому. Всі змінилися, усе змінилося. Але це не означає, що це погано. Звісно, зруйновані будинки та втрачені життя нікому не будуть радістю, але ж кожен намагається віднайти в глибині душі позитивні моменти.

Я, звісно, втратила шкільні роки та однокласників, з якими могла би навчатися, спілкуватися, але знайшла набагато краще, ніж те, що мала: нові знайомства, нові труднощі, нові хобі та інтереси, а також новий погляд на життя.

Це змінило мене кардинально, але я не жалкую, бо це та версія мене, що мені подобається найбільше. І якби я могла, я б не стала нічого змінювати. Бо які б зміни не відбувалися у житті кожного з нас, вони зроблять нас кращими.