Мені 59 років. До війни я жила в місті Василівка Запорізької області. Моя донька – військова. Чоловік пішов служити в тероборону.
Упродовж перших трьох днів війни через потужні обстріли я не виходила з підвалу. Зі мною були діти та онучки. Найбільше я хвилювалася за малечу. Моїй меншій онуці п’ять років, а старшій – десять. Я намагалася не панікувати, щоб не лякати їх, а також жартувати з ними, аби відволікти від того, що відбувалося.
Газу і світла не було. Ми втекли до моєї сестри, бо в неї ще був газ. У черзі по хліб стояли три години. Потім магазини зачинилися. Ми вижили тільки завдяки тому, що у сестри був кіоск, в якому залишилися деякі продукти.
У Запоріжжя ми їхали в об’їзд, бо у Кам’янському зруйнований міст. Дорога зайняла три години.
Дорогою ми бачили розбомблене село, а на шляху – розбиті автомобілі. Було дуже страшно.
У Запоріжжі живе моя сестра з сином. У нього інвалідність. Сестрі важко самій доглядати його. Я приїздила до неї ще до війни, щоб робити племіннику масаж. Коли приїхала до неї цього разу, вона була в жахливому стані: важила 44 кілограми. Тож я залишилася допомагати їй, а діти з онуками поїхали далі.
Я спокійна, тому що вірю в нашу перемогу. Вважаю, що війна закінчиться до кінця цього року. Впевнена, що все буде добре. Не знаю, що на мене чекає вдома. Головне – щоб стіни залишились, а решту відбудуємо.
