Я акушер, працювала в пологовому, а чоловік по контракту служив до війни ще і зараз служить. 24 лютого чоловік підняв мене і сказав мені збирати речі, але я нічого не зрозуміла. Він закрив двері, і я тоді вже зрозуміла, що почалась війна.
В перший день війни чоловік вигулював собак ввечері, і почали обстрілювати аеропорт. Я пам’ятаю, як ми вийшли з собаками і побачили сяйво по всьому району. Тоді усвідомлення прийшло конкретно. Шокували події в Бучі, Ірпені, Гостомелі. З Миколаєва невідомо, що залишиться після війни.
Через три дні я поїхала до батьків чоловіка, в те пекло у Жовтневе, де в перший день почалось, але я думала, що там буде безпечніше. Три дні ми були там, а потім всі разом поїхали до моїх батьків і живемо тут.
Ми йшли пішки, бо міст був закритий. Стояли в черзі години чотири, потім відкрили міст, і ми пішки пішли через міст. Був вітер, було дуже холодно. Ми з речами йшли. Бабуся у нас хвора, ми її переводили через міст. Потім нас забрали батьки на машині.
Зараз я не можу будувати плани ніякі, у мене їх просто немає. Живу одним днем. У нас тут відносно спокійно, але Очаків буквально через лиман, ми його відчуваємо кожного дня. Про Очаків не говорять, але його кожного дня стирають з лиця землі.
Я вважаю, що війна закінчиться, коли ми виженемо ворога зі своєї землі. Коли ми їх викинемо з Криму і зірвемо той міст.
Майбутнє своє бачу у Миколаєві, який ми будемо відбудовувати.
