Півтора роки сім’я Світлани протрималась в окупації, очікуючи визволення. Та коли їх село звільнили від росіян, ті почали з іншого берега накривати обстрілами всю місцевість з мирними мешканцями

Я працюю землевпорядником у Степногірській селищній раді. Ми 24 лютого їхали у Василівку по роботі здавати звіти, і вже по трасі йшли наші танки, БТРи. Про початок війни там і дізналися, у Василівці. Ми тікали звідтіля швиденько додому. А російські війська уже з Криму перли на Василівку. 

Ми там пробули півтора роки разом з окупантами. Було дуже тяжко. Що в нас залишалося - тим і користувалися. Тоді діти їздили на Василівку, бо нічого не було. Поки можна було в перші дні проїжджати, із Запоріжжя фармацевти привозили ліки, і люди наші скуплялися. А як не стали пропускати, то викручувалися, як могли: в кого що було, тим ділилися односельці. Так виживали. Їсти було, звичайно. Попервах не було хліба; мололи зерно, пекли оладки. Було дуже тяжко, поки не стали із Степногірська передавати гуманітарну допомогу, нам її староста привозила. 

Ми від рашистів ховалися, як чули, що вони по вулиці йдуть. Дітей в погребі ховали. Пережили. Дай Бог, щоб тепер не стріляли. 

Ми дуже чекали наших хлопців. Не хотіли, щоб окупанти грабували те, що ми наживали, - нехай краще нашим залишиться. Тоді хлопці нас звільнили, ми були їм дуже вдячні. І тим, які загинули тут, ми дуже вдячні. А тоді ми вирішили піти, бо було неможливо – рашисти з іншого берега Дніпра уже накривали обстрілами і хлопців, і нас.

19 липня 2023 року ми вийшли пішки з П'ятихаток: я з чоловіком, син, невістка і двоє маленьких дітей, вісім і 15 років. Все, що нажили за 50 років, повідкривали і пішли. Ми вийшли самі по мінному полю, в чому були. Нас обстрілювали. Дякуємо Богу, ми добігли за 40 хвилин п’ять кілометрів до наступного села, де нас забрала Степногірська поліція і доставила до селищної ради. Тепер ми мешкаємо в Запоріжжі. 

Дуже важко психічно. Діти досі не відійдуть. 20 років наживали, і все там кинули, а тепер блукаємо по людях. Дуже морально важко, у сина нервовий струс був. 

Ми зупинилися в меншого сина у Запоріжжі. Далі поки що не рушаємо, бо немає куди, а там - буде видно. Ми чекаємо на перемогу, хочемо повернутися додому. Хоч із руїн, але будемо відновлювати по-любому, аби тільки повернутися додому. 

Читаю, що начебто в травні може таки буде кінець війні, тож дочекаємося. Дуже хочеться, щоб вона сьогодні закінчилася, бо як тривога, то аж душа рветься. Головне – щоб був мир, і щоб усі були живі і здорові.