Залишилися вдома і нікуди не виїжджали від обстрілів. Будинок був зруйнований, але мешканці селища залишилися, щоб дочекатися миру.

Я пам’ятаю 2015 рік, коли до нас прилетів снаряд і розбив наш будинок. Добре запам’ятала, на все життя. Це було 22 травня. Ми вчасно встигли піти в підвал і сховатися.

Ніхто з нас не постраждав, тільки наше помешкання. У будинку було все розбите, потім я ходила по цих руїнах, діставала деякі речі, одяг. Усе переважно було осколками побито.

Я тоді жила з чоловіком. Діти окремо в нас живуть. Ми нікуди не виїжджали, куди ми поїдемо? Залишилися вдома. Бігали, ховалися в підвали, виходили, потім назад заходили, коли були сильні обстріли. А ще вдавалося і до церкви сходити. Бувало, над головами летять ці снаряди, а я думаю: «Гаразд, це начебто мимо летить». Уже вивчили, коли снаряди приземляються, коли розриваються.

Зараз теж важко. Мій старший син живе на тому боці. Раніше треба було пів години, щоб до нього дістатися, а зараз потрібно дві-три доби, щоб доїхати до нього через пропускні пункти. По телефону в основному спілкуємося, а таки плачемо, і сумуємо, і сумуємо.

Зараз ніби як тихо-тихо, начебто все минуле забувається, а як десь щось гримне – думаєш: «Господи, невже знову все починається?» А хочеться вже миру, хочеться тиші. У такому віці вже хочеться дожити спокійно, побачити дітей.

А до чого ми дожили, га? У нас багато хто вмирає, а ховають їх сусіди, зовсім чужі люди. Не можуть діти приїхати на поховання, людям похилого віку допомогти. Ось це важко.