Мишко Антон, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Вже майже 1000 днів Україна живе в умовах війни. Для кожного із нас це не просто цифра – це відрізок часу, наповнений змінами, переживаннями, втратами й надією. Кожен день війни залишає свій відбиток на душі, змушує переосмислювати життя, свої цінності та майбутнє. Моє життя за ці 1000 днів перетворилося на шлях випробувань і водночас усвідомлення себе частиною чогось більшого – української нації, яка не здається попри всі негаразди.

Перші дні війни були для мене шоком. Важко було усвідомити, що раптом мирне небо над головою перетворилося на загрозу.

Телевізійні новини, соцмережі заполонили повідомленнями про вибухи, руйнування, загибель людей. Тривога за рідних і друзів стала щоденним супутником, а кожен новий день починався з перевірки новин і дзвінків: «Як ти? Все гаразд?».

Але з часом прийшло розуміння: війна – це не лише страх і біль. Це також час для дій, для об’єднання й підтримки. Я бачив, як звичайні люди ставали героями – ті, хто допомагав біженцям, хто волонтерив, збираючи необхідне для фронту, хто своїми руками рятував життя. Для мене це стало прикладом, і я зрозумів, що не можу стояти осторонь.

Війна змінила моє уявлення про те, що важливо. Робота, навчання, плани на майбутнє – усе це відійшло на другий план перед необхідністю підтримати тих, хто на передовій, хто захищає нашу країну ціною власного життя.

Я долучився до волонтерства – нехай мій внесок невеликий, але я відчував, що роблю щось важливе.

З часом стало зрозуміло, що ця війна – це не короткострокова криза, це нова реальність. Але навіть у цій новій реальності є місце для надії. Важливо не втрачати віру в перемогу і пам’ятати, за що ми боремося. Моя країна бореться за право бути вільною, за право самостійно обирати своє майбутнє, за право жити без страху і терору.

Ці 1000 днів війни стали для мене також періодом глибокого переосмислення моїх цінностей. Я зрозумів, що патріотизм – це не просто слова, це щоденна праця і відповідальність. На цьому шляху важливо пам’ятати про тих, хто віддав життя за нашу свободу. Скільки разів я чую новини про загибель бійців – і кожен раз це ранить моє серце. Але кожна їхня жертва додає сили йти далі, не здаватися. Ці люди віддають найдорожче – своє життя, і наша відповідальність – зробити все можливе, щоб їхня жертва не була марною.

Водночас війна навчила мене цінувати прості речі.

Прогулянка рідним містом, зустріч із друзями, розмова з близькими – усе це набуло нової цінності. Коли все довкола стає непередбачуваним, саме такі моменти приносять відчуття спокою й надії.

Також важливо розуміти, що навіть у найтемніші часи є місце для людяності й доброти. Я бачив багато прикладів того, як люди допомагають одне одному, як незнайомці стають друзями, як спільна біда робить нас сильнішими.

Мій шлях за ці 1000 днів війни є нелегким, але я розумію, що ніколи не можна опускати руки. Ми живемо в епоху, коли кожен день – це боротьба за свободу, за гідність, за право жити на своїй землі. І хоча війна принесла багато болю, вона також відкрила для мене силу нашої нації, її єдність і незламність.

Ми вистоїмо. І я вірю, що настане день, коли війна закінчиться, і ми зможемо з гордістю сказати: ми вистояли і перемогли. Перемога буде за нами!!!