Мені 39 років. Я жила з сім’єю в Маріуполі. Через російську агресію переїхала на захід України. Влаштувалася працювати у сільську раду. 

Про початок війни ми з сім’єю дізналися від мами, яка зателефонувала зранку 24 лютого. Після її дзвінка ми подивилися новини по телевізору, але не відразу повірили в те, що сталося. 

Найважчими були перші три тижні війни. За кілька днів росіяни взяли Маріуполь в облогу, через що ми не змогли виїхати. Другого березня не стало світла, газу, опалення. Ми шукали дрова й разом із сусідами готували їсти на багатті. Ділилися один з одним продуктами. 

Окупанти бомбили місто з усіх боків з різних видів зброї. Я не розумію, як можна було скидати бомби на мирне населення? Це дуже страшно.

Останньою краплею став вибух поблизу будинку, внаслідок якого вилетіли вікна. Після цього ми за пів години зібрали речі й ризикнули поїхати з міста. Забрали з собою сестру та її п’ятиденну донечку. Вона народила в пологовому будинку, який обстріляли окупанти. Її виписали за день до обстрілу. Також забрали двох котів – мого і сестри. 

Сподіваюся, цього війна закінчиться цього літа. Хочеться повернутися в Маріуполь. Надіюся, що після відбудови він стане ще кращим, ніж був до війни.