Шаповал Юлія, 11 клас, ТзОВ «Приватний заклад "Харківський ліцей" "Хані Академія» Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковтун Христина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабна війна стала невід’ємною частиною мого життя, як і життя мільйонів інших українців. Я живу у Харкові - місті, яке завжди було для мене домом. За ці тисячі днів, сповнених страху та тривоги, моє серце залишалося прив’язаним до цього міста, навіть коли обставини змушували покинути його.

Перші дні війни були шокуючими. Гучні вибухи, паніка та невизначеність стали частиною повсякденності. Головним питанням 24-го лютого було: «Мамо, так а в школу треба йти?»

Я пам’ятаю, як спочатку ми намагалися залишитись, сподіваючись на краще. У батьків було правило, яке я сподівалась, ніколи не порушать: «Якщо прилетить у 3 км від будинку - ми одразу їдемо». Прилетіло…Ми виїжджали під звуки вибухів, цей страх не передати словами. 3 дні дороги та ночівель у різних містах - і нарешті ми у наших друзів. Через якийсь час я намагалася адаптуватися, але відчуття самотності та ностальгії завжди переслідувало мене і не давало мені спокійно жити.

Життя за межами України стало своєрідним порятунком, але також і викликом. Я знайомилася з новими людьми, намагалася інтегруватися, але думки про рідне місто не покидали мене.

Вибору не було, треба було залишатися там. Мій моральний стан погіршувався щодня все більше і більше, було таке відчуття, що у мене відірвали частинку серця та душі. Ще гірше ставало, коли батьки казали, що можливо нам прийдеться залишитись тут назавжди.. Щоразу, коли я бачила новини про Україну та своє рідне місто, моє серце стискалося від болю, а разом з цим зростало бажання повернутися.

Я ніби проживала один день знову… знову… і знову... Коли мені сказали, що ми їдемо до Харкова, моє життя знов стало яскравим.

Кожен мій візит додому був наповнений емоціями. Я влаштовувала сюрпризи друзям, ходила гуляти і моє життя наче знов мало сенс. Я бачила, як місто поступово відновлюється, як люди намагаються жити, незважаючи на обстріли та небезпеку. Ця стійкість надихала мене, і я розуміла, що мій дім - це не лише стіни, але й люди, які продовжують боротися за своє життя.

В останні місяці, перебуваючи в Харкові, я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи важливо зберігати надію. Моє місто стало символом незламності, і я пишаюсь тим, що можу називати його своїм домом.

Так, війна забрала багато, але вона також навчила мене цінувати кожну мить, кожну зустріч з друзями та родиною. Сьогодні, після тисячі днів війни, я знову відчуваю, що Харків - це місце, де я хочу бути. Ніщо не зрівняється з відчуттям повернення додому, де серце б’ється в унісон з пульсом міста. Я знаю, що попереду ще багато випробувань, але попри все, я впевнена: моє місце - тут, у місті Харкові.