У мене була робота, друзі, звичне життя. Усе йшло своєю чергою, поки не почалася війна. Спочатку здавалося, що це ненадовго, що скоро все мине. Але обстріли ставали дедалі частішими. Було дуже страшно, бо гупало зовсім близько. 

Чоловік казав, що треба виїжджати, а я все не могла зібратися. Це ж мій дім, моє життя, усе знайоме. Я чекала, коли все закінчиться, але ставало лише гірше.

Не було ліків, а батько чоловіка хворів. Треба було рятуватися. Ми виїжджали під вибухи. Я думала, що це всього на два тижні, що скоро повернемось додому. Але не повернулися.

Тепер ми в Одесі. Живемо, як можемо. Минуло вже стільки часу, а я все ще вірю й чекаю, коли настане мир.