Лише переживши страхіття війни, Тетяна зрозуміла давню пересторогу своєї бабусі. 

Дуже рано 24 лютого я була вдома, збиралась на роботу. Але від 6:06 ранку змінилось все. Я пам'ятаю слова своєї бабусі: «Діти, аби не було війни – інше можна пережити». Ми тоді були малі й не розуміли цього.

У нас в Часовому Ярі було дуже тяжко з гуманітарною допомогою. Для нашої категорії – від 19 до 60 років – майже нічого не давали, тому ми всією сім’єю жили на дитячу поміч.

Від обстрілів ми ховались в підвалі, пізніше я скористалась нагодою і виїхала в Київ разом з дітьми і собакою, який теж сидів з нами у тому підвалі. А батьки залишились, і це дуже важко пережити. 

Коли приїхали до Києва, побачили, що тут життя вирує, а в нас дома – війна. За що?

Зараз я шукаю роботу. Звичайно, пригнічує те, що я не вдома, але у мене – діти, і заради них треба жити.