19 березня до нас у Снігурівку зайшли росіяни, тому п’ятого травня ми були змушені виїхати з чоловіком у Казанку. Ми обоє - медики.
Перший день війни був дуже страшним. На нас летіли авіабомби. Все трусилося, ми не знали, куди ховатися і що нам робити. Це було дуже страшно.
Світла не було від початку окупації і аж до січня цього року. З водою було складно, тому що електроенергія була відсутня. Ходили до лікарні, там брали воду.
Найбільше шокувало ставлення людей до окупації. Війна дала зрозуміти, хто є хто.
Коли виїжджали, дуже хвилювалися на першому блокпосту. Чоловіка мали занести у базу даних, бо пізно ввечері його викликали на допити, фотографували паспорт. Але нам пощастило, у базі він не фігурував. Їхали на удачу: що буде, те буде. Вивозили із собою тварин: двох собак і четверо котів.
Чоловік пішов служити у ЗСУ місяць тому. Я залишилася одна.
Навіть не знаю коли війна закінчиться. Знову почалися у нас обстріли. Це жах. Була тиша, і на Великдень почали гатити. Обстріляли лікарню.
Я думаю, що все буде добре, все буде Україна, і наші хлопці переможуть. У нас немає іншого виходу, як сподіватися на наших хлопців, які нас захистять.
