Ірина Олександрівна втратила дім, бізнес, звичне життя. Зараз вона просто хазяйнує в старенькій дідівській хаті і вперше за своє життя нічого не планує.

Ми з Нової Каховки. Мені 46 років. Перше, що пам’ятаю про початок війни – обстріл о п’ятій ранку. Ми живемо недалеко від військової частини, куди прилетів снаряд. Це було страшно. Ми одразу зібралися з чоловіком і його батьками, й переїхали на правий берег.

Коли почались обстріли, всі вибігали надвір. Ніхто не розумів, що робиться, ніхто не знав, що треба ховатися від обстрілів - усе було навпаки. У всіх о пів на п’яту засвітилися вікна. Люди збирались і виїжджали - вишикувалася черга на заправку. Батько мого чоловіка повернувся назад. Я теж думала, що повернуся, заберу щось, може, але мені зателефонував друг і сказав, що перекривають ГЕС і не випускають із Нової Каховки. Я не ризикнула повертатись назад.

Ми поїхали на правий берег, тому що у нас в сусідньому селі дача була. Ми сподівалися, що через ГЕС та через Антонівський міст окупанти не пройдуть.

Тільки ми виїхали - вони буквально одразу, наче на білих конях, приперлися за нами. Навіть більше: вони закрили нам село, і ми майже два місяці жили ізольовано.

Ми виїхали без нічого, тому ходили по селу і в людей купували хоч якісь овочі. У магазинах були харчі лише першим часом. Потім росіяни заборонили завозити товари до магазинів, бо люди не пускали їх у село. Лише раз на тиждень вони дозволяли нам хліб купувати.

Коли окупанти зайшли, якісь недоумки з нашого села їм на соляру поміняли горілку. Потім п’яні орки почали казати, що в нас у селі є АТОвці, мисливці. Мовляв, їх тут перестріляють усіх. І ті припхалися до нас у село, поїхали по хатах, забрали двох хлопців. Про одного майже рік із 16 березня нічого не відомо. Хоча спочатку вони говорили, що він окопи покопає та приїде через три дні. Але ці три дні перетворилися на рік.

Приїхали, постріляли в людей собак. Добре, хоч людей не постріляли. Причому, це ж «ДНРівці» - нібито колишні українці.

Я ще тоді не налякана була: не знала ні про Бучу, ні про решту, і грубіянила їм. Могла ж догратися. Вже потім, як пройшло трошки часу, то в мене був шок від самої себе. Вони стояли з автоматами, а я їх ще й фашистами називала. Тітка плакала, боялась, у неї істерика була, а я така була зла, що хотілося їх роздерти. Мабуть, мені просто пощастило тоді.

У нас старенька дідівська хата. Воду ми пили з Дніпра. Зі світлом нам пощастило, його лише кілька разів не було. Десь був прильот, але хлопці аварію швидко ліквідували. Газ у нас балонний, а в хаті була плитка електрична і грубка була. Коли не було світла, ми на дровах готували їсти.

Мої рідні змогли виїхати з окупації, а чоловікова рідня – ні. Чоловікова бабця там залишилася, батько. А брат у полоні.

Виїжджали з окупації ми з пригодами. Спочатку перепливали Дніпро, щоб вибратися з того села – іншого шляху не було. Десять днів сиділи в Херсоні, бо домовилися з перевізником і чекали своєї черги. А росіяни тим часом перекрили дорогу через Снігурівку і перестали випускати людей. Ми вже шукали будь-який спосіб вибратися звідти. Нічого не могли знайти, сиділи в чужих людей на шиї. А потім окупанти вимкнули зв’язок. Довелося ходити біля фабрики - там, де машини зупинялися, і шукати якусь попутку. І нам пощастило. Приїхала жіночка-перевізник на бусі й сказала, що буде через день їхати. З нею ми і виїхали. Якраз це було після Великодня.

Перевізниця наша була дуже позитивна жіночка. Вона відчиняла вікна й кричала тим недоумкам: «Хлопці, Христос Воскрес!». І нас всюди легко пропустили. Я молилася всю дорогу. Нас Бог провів.

Ми виїхали відразу в Кривий Ріг. Побули там день у якійсь школі. Дякуємо волонтерам, що вони нас нагодували, дали де поспати й відвезли на поїзд. Далі ми поїхали до моїх батьків у Хмельницьку область. В них там є дідівська хата, вони приїжджали туди, як на дачу. Якраз нам пощастило, що батьки були там.

Зараз ми у батьків у Хмельницькому. Чоловік підробляє, а я господарюю. В селі завжди є робота - усе літо город. Харчами ми самі себе забезпечуємо.

Я змогла взяти себе в руки. Коли в мирному житті щось траплялось, я могла собі дозволити страждати і пити заспокійливе. Але ми таке пережили: виживали в оточенні, без ліків, без нічого. Я маю хворе серце, але в мене було лише три таблетки корвалменту. І я їх берегла. Справа була тільки в тому, щоб вижити. На нерви просто не звертали увагу, так було страшно. Не було такого, щоб сісти й поплакати. За весь час, що я була в окупації, у мене лиш кілька разів було, що я розплакалася. А так – мені було зовсім не до того. Ми могли сім годин простояти на морозі в очікуванні хліба. Переживати не було коли. От коли ми виїхали, то вже можна було поплакати. Але я так собі думаю, що коли скінчиться війна, тоді ляжу і наплачусь! А зараз не на часі.

Я сподіваюсь, це закінчиться скоро. Я боюся собі зізнатися, в тому, що насправді думаю про всі ці події. Я дуже сподіваюся, що  навесні все скінчиться. Але здається, що до кінця року – навряд чи.

В мене залишився в Новій Каховці бізнес. І будинок. Там усе розбите. Не до кінця, слава Богу, але ремонту потребує. Вперше за все життя у мене немає планів. У мене завжди були плани: то будуємо хату, то будуємо бізнес, то ще щось. А зараз я в такому стані, що в мене плани – піти щось приготувати, принести води, нарубати дрів. Більш ніж на два дні взагалі перестала планувати. Я сподіваюся, що ми повернемося всі додому. А поки маю надію тільки на Бога.