Я була приватним підприємцем у Маріуполі. Маю чоловіка і двох дітей. Чоловік працює у Державній службі з надзвичайних ситуацій.

У перший день війни я була на роботі. Всі чули вибухи, було дуже важко і страшно. Чоловік вивіз нас в Івано-Франківську область. Боялись, не розуміли, що очікувати. З чоловіком розлучились майже на півтора місяці. Він працював у Дніпрі. Потім наша родина возз'єдналась.

Ми втратили близьких друзів. Я залишилась без роботи. Мої батьки і брати пробули у Маріуполі до 18 березня. Дуже хвилювалась за них. Старшого брата поранило у нього вдома. Мама зламала руку. Дякувати Богу, вони всі виїхали.

Зв'язок з рідними зник третього березня. 14 березня молодший брат знайшов зв'язок. Вони сиділи всі у музичній школі, у підвалі. Ми йому сказали, що люди з Маріуполя виїжджають, і порадили їм виїжджати через Мелекінську трасу. Вони зібрались і на свій страх і ризик виїхали 18 березня. Ми виїхали 25 лютого. Потрапили у затори, але загалом евакуація відбулася спокійно.

Нині оформили допомогу, чоловік отримує зарплату, я отримала кошти як приватний підприємець. Ми не голодуємо.

Весь цей час я намагаюсь не занурюватися у стрес. На щастя, ми нікого не втратили, як багато маріупольців. Намагаємося у родині один одного підтримувати. Не панікуємо, шукаємо в новинах позитив. Єдине – засмучуємось, що не живемо вдома.

Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Віримо у ЗСУ. Сподіваємося, що життя буде квітучим і яскравим.