Мені 35 років. У мене троє дітей, чоловік, мама. Ми зі Степногірської громади. Зараз виїхали до Запоріжжя. Нам прилетіло в дім. Тепер немає вікон і половини даху.

В перший день війни чоловік був на роботі. Я зателефонувала йому, розказала, що трапилося. Він приїхав і нас забрав. Ми виїхали відразу, тільки-но стався приліт.

Шокує те, що все це бачать діти, ночами не сплять. Кожного стуку бояться. У дитини навіть почався енурез із переляку. 

Були і приємні моменти. Коли ми приїхали в Запоріжжя, діти оговталися, перестали боятися, не те що вдома. Там взагалі таке коїться, що серце кров’ю обливається.

Я не працюю, бо дітки маленькі. А чоловік працює. З їжею у нас ще більш-меншнормально, а з одягом і з побутовою хімією - погано.

Діти мене морально підтримують. Звісно, після того як виїхали в місто, нам легше стало, ми трішки оговталися.

Думаю, що після війни наше життя на краще зміниться. Повернемося додому і все буде добре. Майбутнє я бачу мирним. Головне, щоб був мир, і тоді все буде добре.