Я жила у селищі Нікольському біля Маріуполя з родиною і двома дітьми. Ми прокинулися о 4:20 ранку від вибуху. Стали панікувати. Потім почули, як почали літати літаки. Вибухи були дуже потужні. Біля нашого будинку влучила ракета. Наші українські військові почали збиратися, і ми разом з ними. 

Поки ми їхали, були заблоковані дороги і ми чекали на той момент, коли нам дадуть зелений коридор для виїзду. Це було найважче. Були танки, була техніка. Було дуже страшно. Сказали, що не можна з'їжджати з дороги, бо всі узбіччя заміновані. Ми їхали з дітьми і навіть ніде не зупинялися, аби тільки пошвидше виїхати. 

Шокувало усе: з першого дня і до сьогодні. 

Приємним моментом було те, що ми виїхали і залишилися живі. 

Колись мені дуже сподобався Дніпро, і ми зупинилися тут. Тепер діти навчаються у дніпровській школі. Молодша донька у першому класі, а старший син - у дев'ятому. Тут більш-менш тихо. 

Я не працюю. Молодша донька навчається до 12 години, а якщо повітряна тривога, то ми забираємо дітей додому. 

Я кожного дня думаю, що коли закінчиться війна, то ми повернемося додому. А коли це станеться, залежить від наших українських захисників. Наш будинок і квартира неушкоджені. Своє майбутнє бачу без війни.