Олександр Альбертович справно виконував свої обов'язки на АЕС в Енергодарі, але все ж виїхав з окупації, коли обстріли почастішали

Мені 53 роки. Я народився в росії, але ще немовлям мене перевезли в Україну. Майже все життя прожив тут. З грудня 1991 року і до тепер працюю на Запорізькій АС на першому блоці. Був спочатку обхідником, а з 2014 року – провідний інженер управління турбіною. Понад сто днів на блочному щиті керував турбіною. Пів року окупації пережив. У вересні мені вдалося вирватися звідти. 

23 лютого у мене була остання нічна зміна, а потім мав бути довгий вихідний. 24 лютого, коли вийшов з роботи, побачив черги біля банкоматів. Я нічого не зрозумів, сходив у магазин, а потім поїхав у гараж. Згодом до мене приїхала молодша донька й каже: «Ти не знаєш? Війна почалася». Я подивився у YouTube, і побачив, як ракети вдарили по Івано-Франківську, як відбулося захоплення Каховської ГЕС. Я не знав, що робити. Та найстрашнішим днем для мене стало 26 лютого. У той день я працював у вечірню зміну, потрібно було перший блок зупинити на плановий ремонт. Зупинка планувалася з опівночі. З обіду пішли чутки, що росіяни вже на підході до Енергодара. У нас є дорога зверху, раніше її називали «військова дорога». Вона була збудована в радянські часи, її протяжність десь десять кілометрів, вона йде на горі, і з тої гори наше місто дуже добре видно. Люди сказали, що на тій дорозі ставили «Гради». І раз вони кудись ціляться, то прилетіти може куди завгодно. У місті дуже багато об’єктів, у які можна влучити, і це призведе до ядерної катастрофи. Найстрашніше було, що ми розвантажуємо блок. Центр управління розташований за такими кубометрами бетону, що нас гарматою не розіб’єш. Мої підлеглі – чотири робітники, які перебувають у машзалі й виконують наші розпорядження. До мене, якщо будуть бити з артилерії, не доб’є, а якщо влучать у турбіну, то вони помруть. Це було дуже страшно. Їх виводити не можна було, бо без них - ніяк. На щастя, росіяни поїздили, але не вистрілили. 

28 лютого російські окупанти вперше підібралися до міста, але наші їх відігнали. Ми їхали на зміну, але нас не пустили, бо рашисти до станції дійшли, і ми розвернулися. А через дві години подзвонили, сказали виходити на роботу. Зміна була коротка. Третього березня я працював тридцять годин. Якраз у той час було захоплення. Нас запускали наші військові, а випускали росіяни через другу прохідну, бо першу вони розбили. Інтернет тоді ще був, і кадри захоплення, коли летять снаряди, коли стріляють танки, вони нам демонстрували в прямому ефірі.

Було прохання від начальника зміни станції - по гучномовцях кричали росіянам: «Прекратите стрельбу по опасному ядерному объекту!». А тоді цей «почесний» обов’язок передали нам, і ми у свій мікрофон теж цей текст проговорювали десь три години.

Спершу росіяни, які стояли на прохідній, були добрі: «Спасибо за работу. Удачного дня!». Потім їхній командир почав ходити до нашого керівника й питати: «Почему на нас персонал с такой ненавистью смотрит, особенно женщины?». Їм пояснили, чого на них так дивляться, потім почалося знущання. Ламали перепустки й питали, чого на них так дивляться. Багато хто не витримував цього й починав із ними суперечки. Потім були спроби виїхати, коли першого вересня почався обстріл міста. Над Енергодаром літали гвинтокрили. З дачного кооперативу лунав звук мінометів. Тоді ми з хлопцями по карті міста прикинули, де прильоти, і вирахували район, звідки вони стріляли. 

У мене машина простояла в гаражі з 23 лютого і жодного разу не виїхала. Я її підтримував у робочому стані. Коли 1 вересня почався обстріл міста, я дочекався на дружину з роботи, а потім пішов до гаража і почув автоматні черги. Ми проїхали два блокпости й добралися до Василівки. Потім бачили два гвинтокрили над колоною. Нас у першу добу не випустили, тому ми переночували в селі неподалік. Потім приїхали й простояли там понад пів дня. Жінка до роботи на атомній станції працювала в басейні. Її ноутбук перевірили, не знайшли нічого забороненого. Спитали, де вона працює - жінка сказала, що в басейні. Росіяни пішли й довго кудись дзвонили, а потім сказали, що басейн від атомної станції, і нас розвернули. До мене навіть питання не дійшло, де я працюю.

Ми повернулися 2 вересня, а через десять днів поїхали знову до Василівки – без ноутбуків, щоб не було зайвих питань. Узяли дозволи на виїзд. Нам пощастило, що приїхала інша зміна - "росіяни", які не дуже розуміли російську мову. Просто запитали, чи є дозвіл. Це був перший пост, де домашні речі розкладали на простирадлах, і вони руками все це перебирали. Далі був другий пункт перевірки, там були вже росіяни зі списками. Жінку спитали, де працює. Сказала, що не працює, їде до сина, який у Запоріжжі вчиться. Мене теж спитали. Я сказав, що колишній працівник АЕС, їду в Запорізьку обласну лікарню. Тоді вони стали перевіряти списки. Там було п'ять аркушів. Побачили прізвище Іванов і сказали, що я в списках і мене не можна випускати. Я спитав, який саме Іванов. Мені сказали: «Сергій Анатолійович». А я відповів, що я Олександр Альбертович. Більше не було жодних перевірок. Блокпости ще були, але нас ніхто не зупиняв. Уся колона рушила на Запоріжжя. 

Потім побачили наші прапори, і у нас від щастя почалася справжня істерика. 

У Запоріжжі нам дозволили переночувати 2 ночі в гуртожитку, де син навчається. Потім ми орендували квартиру. Мене вразило уважне ставлення наших поліцейських, влади, військових, волонтерів. Мінімум два місяці мізки на місце не ставали, поки ми не відійшли від цього. Мені видали довідку тимчасово переміщеної особи, гуманітарку. Офіційно я у відпустці до закінчення бойових дій. Щойно звільнять Енергодар, я відразу повернуся. 

Наразі АЕС уся стоїть. Щоб підтримувати блок у безпечному стані, потрібно, щоб реактор працював. З реакторного цеху людей не випускають, тому дивитися є кому. Для того, щоб наглядати за насосами, достатньо мінімуму робітників. Турбіністів там по мінімуму, ремонтного персоналу теж. Персоналу інших цехів - також. Коли стали примушувати підписувати контракти, то дуже багато підписало тих, хто до того не працював на АЕС. Якщо колаборантам показати, що робити, то вони зможуть за цим наглядати. 

Мені б хотілося, щоб війна закінчилась завтра. Сподіваюсь, що це може трапитись до літа.