Ольга Вікторівна з чоловіком багато років пропрацювали на Запорізькій АЕС. Вони підтримували обладнання станції в робочому стані у період окупації. Виїхали з міста після нічного обстрілу будинків з гвинтокрила 

Ми з міста Енергодару, працівники Запорізької атомної станції. Я 27 років там працювала, чоловік – 36 років. Коли нас захватили 3 березня, це було несподівано. Дуже багато стріляли: і станцію бомбили, і попадали в блоки. Ну слава Богу, все витримало. Це був перший стрес, потім на ранок ми пішли на роботу, всі були мовчазні. 

Там люди стояли з автоматами: на той час вони нам ще усміхалися. Були ввічливі «зелені чоловічки».

У нас робота була пов’язана з ядерним паливом, а це постійний контроль. Ми не могли все покинути, і надія була, що у них хватить розуму піти зі станції.

Ми виходили в Енергодарі, закривали їм дорогу, але росіяни приїхали на танках, почали людей забирати на підвали. На роботі почали забирати колег. Ми ще тоді працювали, на роботу ходили, тому що у нас було перезавантаження ядерного палива. 

Вони, коли зайшли, то пограбували магазини. Дня три в місті не було ні ліків, ні продуктів. Черги такі, що ми займали о четвертій ранку і стояли до обіду, щоб купити одну хлібину. А потім - дякувати людям з сіл, які жили поруч, - вони возили на ринок продукти. 

Ми пів року були в окупації. У нас дуже багато стріляли, вони нас обшукували. 1 вересня рашисти почали стріляти по квартирах, по домах, недалеко від нас будинки постраждали. Вночі вони літали вертольотом і стріляли по вікнах. І ми на ранок зібрали речі і поїхали на Василівку. 

Дорога була дуже тяжка, нас тримали у Василівці, але ми проїхали. Слава Богу, виїхали всі в Запоріжжя. Зняли тут квартиру і живемо в Запоріжжі з хом’яком, трьома котами. Отака моя історія.