Одразу після свого дня народження у квітні Володимир прийняв важке й небезпечне рішення залишити окупований Маріуполь 

Я сам із Горлівки. У 2014 році ми переїхали в Маріуполь. Там ми до цього часу й були, поки не прийшли «визволителі».

З міста я вийшов 27 квітня, дім ще був цілим. Я там знімав однокімнатну квартиру. Але були сильні обстріли, бо поряд з будинком було обласне відділення поліції і дві військових частини.

24 квітня у мене був день народження. Ми його зустріли під ковдрою, бо було дуже холодно.

А потім літаки стали кружляти й кидати бомби по десять разів за ніч. То я вже не зміг далі там сидіти.

Була одна сім'я, вони пішки виходили: чотирнадцятирічний хлопчик та жінка з чоловіком. Виходити одному було якось страшно, бо вже й автоматні черги поряд були.

Але ми наважились. Спочатку дійшли до Приморського, а потім уже йшли по косі. Там деякий час залишились. А в групі людей, яка йшла перед нами, сталася трагедія – міна посікла дівчину. Швидка приїхала, дівчинка в крові лежала. Ось так і виходили.

В Приморському районі вже стояв блокпост, а в мене прописка горлівська в паспорті стоїть. Причепилися до мене: «Почему свою родину не защищаешь? Держи автомат и присоединяйся». Мене врятувало те, що я був не один, якось відпустили.

На косі ми з сусідами розділилися: вони в одному місці жили, я в іншому. Через три дні я вийшов на зв’язок зі своєю дружиною, вона була у Бахмуті. Також знайомі в Запоріжжі дали адресу, де зможу пожити. Треба було якось через Мангуш вибиратися, повертатися і знову пішки йти.

На Мангуші був блокпост, люди казали, що стояли там в черзі по дві доби, там роздягали до трусів. Жахіття було. А коли ми в черзі стояли по бензин, то нам фермер із Запорізької області підказав, як можна об'їхати цей блокпост. Дякую цьому хлопцеві, виїхали ми аж за Бердянськом.

Ми до мосту доїхали, а він підірваний був. Розвернулися. Уже темно, а поряд мінне поле. Виїхали на дорогу й побачили червоні вогники, які блимали. Зрозуміли, що це колона по зеленому коридору рухається. Ми туди поїхали, прилаштувалися до них. Так на Запоріжжя й вибралися. У Запоріжжі нас заселили: когось у школу, когось у дитсадки. Переночував, а зранку вже зателефонував знайомим у місті. Так там і лишився.

Потім ми виїхали до знайомих у Черкаси. Десь, мабуть, півмісяця пробули там. У мене сестра в Києві жила і живе, її дочка виїхала до Канади. І вона запропонувала переїхати до неї в Київ. Ми поїхали. Зараз у столиці.

Шокували нас, мабуть, всі ці руйнування. І те, що події взагалі швидко розвивалися. 22 лютого приїжджали пан президент та пан Ахметов у Маріуполь, а 24 числа вже почався наступ.

Потім швидко і світло зникло, і вода, і тепло, і газ. Магазини зачинилися, продуктів не стало. Запасів трохи було, але десь на місяць – на два. Те, що було, поділив та їв потихеньку, а потім на вулиці готували біля дому.

Пощастило нам із водою. Джерела були трошки вище від мечеті. Одного разу пішов туди й побачив сліди крові. Як потім сказали, перед тим чоловік підірвався на міні. Я приходив, швидко воду набирав, у рюкзак клав – і бігом назад. По дорозі додому збирав гілки для вогнища, щоб можна було зварити їжу. Готували разом із сусідами, хоча їх залишалося дуже мало.

Зв'язку не було, телебачення тільки їхнє. По радіо спіймав станцію, єдину з України, так хоч трошки знав, що відбувається в країні. Я з сусідами ділився інформацією.

У нас усі будинки побиті. На вулиці жоден не вцілів. Ми виходили на вулицю й фотографували те, що залишилося від міста. Нам росія тільки руйнування принесла, тільки біль.

Але треба жити. Треба відновлюватися, не здаватися. Батьків, як то кажуть, не повернеш. У мого батька на фоні війни похитнулося здоров'я, його не стало. Я їх просив виїжджати в Маріуполь, але ж старі люди… Там свій дім, усе їхнє життя. Не хотіли.

Шкода Маріуполь. Таке гарне місто було! І майданчики будували, і дороги, і парки, і набережна була найкрасивіша. Місто розвивалося, вкладали люди гроші в рекламу. І отак це все зруйнувати, людей повбивати. Заради чого й навіщо таке робити?