Мені 18 років, я живу з батьками і молодшим братом. До війни я мешкала в Маріуполі, на лівому березі.

Перший день війни був сірим. Я прокинулася від вибуху. Ще пам’ятаю, що це був дуже стресовий день.

Мене шокували вибухи, смерть людей навколо, трупи на вулицях. 

Напевно, найприємніше було, коли з'явився зв'язок із родичами, з близькими людьми. Ми виходили з міста пішки, і на трасі нас зустріла людина, яка вивезла нас до Бердянська. А звідти вже автобуси ходили. Спочатку ми поїхали у Житомир, а наразі я в Одесі навчаюся. 

Дуже багато стресу, і люди дуже змінюються під його впливом. Доводиться постійно жити в цьому, і стає дуже крихкою психіка, набагато більше трапляється нервових зривів. Наприклад, у батьків.

В таких умовах важко думати про майбутнє. Більше думаєш про те, як жити зараз, ніж про те, що буде потім.