Марта,  її двоє старших братів та мама йшли розбитими вулицями Маріуполя. Сім'я полишала зруйноване війною рідне місто. Місцями доводилося бігти: свистіли кулі, снаряди рвалися над головою. Але найстрашніше — авіанальоти. Від них не було порятунку! Марта це чітко розуміла. Навіть не ховалася, просто притискалася до найближчої стіни.

Родина пройшла через центр, зруйнований драмтеатр. Дихати було складно через гар і дим. Від трупів на вулиці вже не відверталися. Зовсім недавно Марта бачила, як копали могилу для сусіда у дворі. Чоловік вийшов на балкон і його вбило осколками снаряда.

Кілька тижнів сім'я Марти голодувала: останній хлібець мати розділила на маленькі шматочки, і більшу частину приховала на "чорний день". Але всі ті дні у Маріуполі були чорними. Воду пили з річки. І раділи навіть такій можливості!

Родина вижила. У свої 18 років Марта побувала у пеклі й вибралася звідти. Істерики, сльози, оплакування — все це прийшло пізніше.

Свою історію війни дівчина розповіла в одному зі столичних центрів комплексної підтримки переселенців "ЯМаріуполь". Тут Марта працює із земляками та для земляків.