"Ми видавали допомогу під кулями"

До війни в мене все було добре. Єдине було погано, що десять років тому помер мій молодий син. І чоловік помер. Дочка живе у Ростові-на-Дону. Я голова громадської організації і нам уже 12 років. Ми займаємось гуманітарною допомогою.

Коли нас уперше розбомбили 22 січня 2015 року, а до цього були військові події у Дебальцевому, мені дали телефон Фонду Ріната Ахметова. Я подзвонила. Через два дні мені зателефонували та просили скласти списки, а 22 січняпотім нам уже надіслали 750 продуктових наборів, які ми роздавали разом із мером.

21 січня була злива, на вулиці бруд. Ми видавали допомогу під кулями у буквальному значенні слова. Мер кричав нам усім лягати на землю, бо сильно стріляли. Люди не розходилися по домівках, бо їсти не було чого. І так ми під кулями видавали 70 продуктових наборів. Завдяки Фонду буквально за тиждень нам відправили ще 750 наборів, потім ще 1500. Наприкінці року було вже 2500.

Ми довго згадуватимемо Ріната Ахметова, тому що він дав нам хліб. На той час це було дуже значуще для нас. Не було світла, газу, люди варили кашу на багаттях.

Наше місто дуже сильно постраждало під час обстрілів 2015 року. Школа навпроти мене залишилася без єдиного скла, поряд із нею були розбиті майстерні. Постраждала міська лікарня та жінка, яка працювала у фізкабінеті. Ми всі її дуже любили. Коли почали стріляти, вона пішла додому, переходила дорогу і її вбило. То справді був не єдиний смертельний випадок.

Благодійні організації давали нам шибки, і ми самотужки ремонтували вікна. «Людина в біді» поставила 100 пластикових вікон, але це було трохи згодом. Спочатку все закривали плівкою. Карітас дав багато плівки.

Ми мріємо лише про світ. Це найголовніше. Дуже хочемо, щоби були відкриті кордони. Коли я у тяжкому стані лежала в лікарні, мене тричі збиралися ховати, а мою дочку з Ростова не пустили. Зв'язок з дітьми повинен підтримуватися не телефоном або скайпом, а бути живим. Кожна мати хоче бачити своїх дітей.