Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Наталя Логозінська

«Ми вибралися з підвалу після обстрілу. Наш будинок був повністю зруйнований»

переглядів: 456

У селище Широкине, розташоване на березі Азовського моря, я приїхала в 1996 році з Львівської області. Любов покликала – тут батьківщина мого чоловіка. Жили в будинку батьків чоловіка. Був великий город, шикарний фруктовий сад. У дворі був гараж, об’єднаний із майстернею – там чоловік ремонтував автомобілі й човнові двигуни. Я ж займалася продуктовим магазином. Хлопчики ходили до школи: старший навчався в селищі, а молодшого щодня возили на заняття в Маріуполь.

1 вересня 2014 року наше сімейство в красивих нарядах і хорошому настрої збиралося з Широкиного їхати до Маріуполя на святкування Дня знань.

Перед тим як сісти в машину, я попросила чоловіка сфотографувати мене із сином біля воріт. Це був останній знімок на тлі будинку.

Через три дні, 4 вересня, після потужного обстрілу ми з чоловіком в терміновому порядку вивезли молодшого сина й залишилися на деякий час у маріупольських друзів.

Старший син Назарій навчався в Донецькому нацуніверситеті й паралельно займався переводом в один із тернопільських вузів. Документи він забрати не встиг. Нам сказали, що віддадуть лише особисто в руки синові. Зрозуміло, що в Донецьк Назарій не збирається, поки там не буде України. Незважаючи на відсутність документів, у Тернополі сина прийняли добре.

Дуже допомогла редактор тернопільського телеканалу. Ми з нею випадково познайомилися в коридорі вузу. Коли вона дізналася, що ми з Широкиного, запропонувала свою допомогу і дала візитку. Ми звернулися, коли у сина були проблеми з проживанням у гуртожитку. Ми досі тримаємо зв’язок – періодично телефонуємо одна одній.

Я з чоловіком залишалися в Широкиному й лише на вихідні приїжджали до Маріуполя до молодшого сина. У нас добротний будинок. Незадовго до війни зробили зовнішній ремонт, утеплили.

А ще раніше ми продали квартиру в Полтавській області, яка залишалася від мого батька. Пізніше ми, звичайно, про це пошкодували. Якби не продали тоді квартиру, мали б дах над головою сьогодні. Але ми ж не могли знати наперед, що все так станеться. А ще в нас було велике господарство – індики, фруктовий сад, город 20 соток. Щоб усе кинути й виїхати – таких думок навіть не було. Ми думали, що ще трохи – і все закінчиться.

У такому режимі ми прожили до 12 лютого 2015 року. Це був четвер. Ми з чоловіком були вдома, коли стали літати й вибухати снаряди. Швидко спустилися в підвал, він у нас не в будинку був, а під майстернею. Напевно, це і врятувало нам життя.

Сидячи під землею, ми розуміли, що дісталося нашому будинку, тому що в підвал став проникати задушливий пил. Дихати було з кожним подихом все важче і важче. Щоб змочити горло, Саша руками відкривав банки з компотом. Ми пили й не могли напитися. А коли настала тиша, вибралися на поверхню. Наш будинок був повністю зруйнований. Спостерігачі від ОБСЄ пізніше зафіксують 6 влучень снарядів!

У мить тиші, а тривала вона не більше трьох хвилин, ми сіли в машину, яка завдяки щасливому випадку не постраждала, і поїхали в бік Маріуполя. У нас навіть не було часу взяти якісь речі, вони всі залишилися під завалами. Наша машина стояла у дворі, лише осколками побило бампер і обсипало землею. В автомайстерні на ремонті стояв чужий мікроавтобус. Він там так і залишився під завалами. Під’їхавши до під’їзду друзів, чоловік ще десь півгодини сидів у машині, міцно вчепившись руками в кермо.

Пару тижнів ми пожили у друзів на 23-му мікрорайоні Маріуполя, а потім забрали сина й переїхали в будинок у мікрорайон Східний. Це батьківський будинок інших друзів. Ніякої оренди з нас не брали, тільки треба було оплачувати комунальні послуги. Але грошовий запас танув на очах. Благо, що небайдужі люди допомагали.

Ми з чоловіком розуміли, що ми – здорові, «з руками і ногами», і у нас діти в такому віці, що потребують нашої підтримки.

Старшому було 23 роки, а молодшому – 14 років. Ми намагалися в Маріуполі знайти роботу, але із цим було важко. Дізналися від знайомих, що побували в Австрії, що там можна добре заробити. Загорілися цією ідеєю.

Зайняли у друзів 1700 євро – на дорогу, одяг, взуття, посуд, постільну білизну. Брали все, що могло стати в нагоді в чужій країні в найближчі півроку. Купили навіть робу й гумові чоботи, адже працювати потрібно було в полі, збирати урожай капусти. Їхали туди в село в районі Вельса з величезними сумками.

Син залишився під наглядом молодшої сестри чоловіка. У неї своїх було двоє маленьких дітей. З орендованої однокімнатної квартири в гуртожитку вона з чоловіком і дітьми переїхали в будинок на Східному.

Ми зробили великі ставки на роботу в Австрії: потрібно було розрахуватися з боргами і ще заробити. Але нічого із задуманого не вийшло. Чоловік буквально через місяць повернувся до Маріуполя. Роботодавець придумав смішну причину звільнення, а насправді виявилося, що з відпустки повернулися колишні працівники. І чоловік був лише підстраховуванням, на випадок якщо ті не приїдуть назад. А я залишилася «відбувати термін».

Були думки поїхати з чоловіком, але страх того, що ми позичили багато грошей і їх потрібно віддавати, змусив залишитися. Ставлення господаря до нас було скотським. Вставали на початку п’ятої, і через годину вже були в полі. Жили в будинку барачного типу, де стояли двоповерхові ліжка. Їсти готували тільки тоді, коли поверталися з польових робіт. Це – після десятої вечора, а бувало і після одинадцятої. А рано-вранці знову вставати і – у поле.

Одні їздять гуляти по Австрії, інші відновлюватися на термальних курортах, а я там своє здоров’я згубила. Мене ця поїздка зламала більше, ніж війна. Але це нам не пощастило, тому що водії, які возять з України в Австрію заробітчан, кажуть, що вперше чують історію про господаря-узурпатора.

У Маріуполі нас накрила депресія. Був стан «а мені все однаково». Але як каже мій чоловік – нас поламало, але не зламало.

Я ще й до війни писала вірші, прозу. Якщо раніше вони були позитивні, то після втрати всього тематика, зрозуміло, змінилася. На папір я виливала весь свій біль, відчай. Одного разу розмістила на своїй сторінці у Facebook вірш. Люди коментували, ставили «лайк», робили перепис. Ця небайдужість потроху повертала мене до життя, мені здавалося, що мої слова можуть допомогти не тільки мені пережити біль, але й іншим людям теж.

Коли побачила в стрічці інформацію про те, що Міжнародна організація з міграції проводить грантовий конкурс, вирішила взяти участь. Запросили на тренінги. У мене була ідея випустити книгу з історіями людей, які пережили найскладніші часи під обстрілами й бомбардуваннями. Мою ідею відхилили, так як грант на це організація не дає. А ось на реалізацію бізнесу, який дасть можливість заробляти – будь ласка.

І тоді я вирішила відкрити точку з продажу італійських паніні. Ідея зосередитися саме на цьому фаст-фуді народилася після поїздки в Тернопіль. Будучи там, я неодноразово їла паніні. Смачно, ситно й не дорого. Тому мені так сподобалися ці сендвічі.

Вирішила, що треба робити їх у Маріуполі. Такого в місті ще не було, ніхто не знав, що таке паніні, і це зіграло на мою користь. Комісія схвалила бізнес-план.

На грант у розмірі 650 євро, на той момент це було 18,2 тис. грн, придбала три електрогрилій великий чайник-бойлер. Потрібно було ще холодильне обладнання. Мені нічого не залишалося, як звернутися до військових.

Я написала заяву, знайшла машину, і військові розгребли завали, привезли нашу морозильну камеру і холодильник, хоча він був пробитий кулями і осколками снарядів, але мотор уцілів. У чоловіка «золоті руки», він холодильник відремонтував, досі працює. Купили товар і стали працювати.

Якби не наша віра та впевненість у своїх силах, нічого б у нас не вийшло. Бажаю всім переселенцям не опускати руки, не втрачати віри та діяти.

Ми вибралися з підвалу після обстрілу. Наш будинок був повністю зруйнований
Широкине 2014 Текст Історії мирних жінки 2014 переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій