Мені 35 років, я з міста Маріуполя. На початку війни були такі відчуття, які не передати словами. Мені 24 лютого зателефонував чоловік з роботи і сказав, що почалася війна. Я навіть не могла подумати, що таке може бути.

Найбільш шокуючим було втратити все в один момент і боятися за життя дитини. Ми не знали, на що будемо жити, що на нас чекає. 

Зараз уже більш-менш адаптувалися, але все одно все це - в спогадах, і нікуди вже не дінеться.

Нам, слава Богу, люди допомогли. Мене вивезли в кінці лютого, мені пощастило. Хмельницький обрали, тому що я родом звідси, моя мама тут.

Дуже важко було покинути домівку, залишити все своє життя в Маріуполі і виїхати. Психологічно це дуже важко.

За кордон я не збираюся, своїх батьків не можу покинути, тому я бачу своє майбутнє в Україні.