Коли почалася війна, я була на роботі. Найважчим було, звичайно, покинути все... Місяць в підвалі в надії, що все закінчиться, як в 2014. Наша Попасна під вогнем з 2014 року.

Дуже шокував сам виїзд.

Спочатку довго шукали транспорт, адже зв'язку майже не було, під обстрілами виходили на верхні поверхи, щоб зловити зв'язок. Потім перед виходом з підвалу до маршрутки за 15 хвилин почався обстріл з градів. На свій страх і вирішили все ж бігти... Їхала з закритими очима біля вікна - прикривала собою доньку.

Скрізь все палало, падали снаряди. До Бахмута навіть не пам'ятаю, як доїхали. Дякую хлопчикам -водіям, які ризикували життям так багато разів...

Після вимкнення світла зник газ і вода. Магазини швидко спорожніли, аптеки також. Та і бігати туди стало дуже небезпечно. Їли зі своїх запасів, добре, що було багато домашніх закаток.

Найбільша проблема- було знайти воду. Криниці в місті рідкість. Топили сніг, збирали дощову воду. Чоловіки все ж бігали до джерела.

Ми втратили все, що мали. Я вже майже 2 роки не бачила старшу дочку, яка змогла виїхати з Харкова тільки на окуповану територію. В Попасна вже ніхто не віз. Два роки не бачу батьків, які в окупації. Та і взагалі, майже всі родичі опинились на тій стороні.

Робота зараз у мене є. Державна служба. Змінювати професію не планую.

Зворушило те, як нас прийняли на Київщині. Ми рік прожили в селі. Житло було безкоштовним. Поруч приємні сусіди, які чим тільки не допомагали. Ми досі спілкуємося з колишніми господарями. Дуже вдячна за таких світлих людей. 

Предметом, який нагадує про початок війни єключі від дверей, які вже не відчинити.