Мене звати Юлія. Ми втратили все - роботу, дім, друзів, моральний спокій. Виїхали з сумкою та рюкзаком. Пів року прожили в Ужгороді, в місцевій школі. Важко було, іноді навіть не було, що їсти. Але наразі ми навчились жити по-новому, хоча дуже важко приймати цю дійсність.

Ми були дома, спали в своїх ліжках. Чули всі вибухи, але не розуміли, що то почалася війна. Потім нескінченні черги за хлібом, ліками. Так ми прожили 2 тижні, потім вирішили вивозити дитину. На початок війни дитині було 11 років, він все розумів. Але ми його одразу занурили в віртуальний світ, він цілими днями грав в телефоні та не розумів, що навколо коїться.

Коли Харків почала бомбити авіація та в цей час ми стояли в натовпі на вокзалі, щоб потрапити в евакуаційний поїзд - це був найстрашніший момент. Ми потім працювали з психологами.

Перші дні в Харкові було все паралізовано. Потім в Ужгороді просто не було грошей, щоб купити собі їжу, ліки, одяг.

У нас зберіглася ікона, яка пошкоджена вибухом. Мені її подруга віддала на вокзалі, коли ми її із зруйнованої квартири після обстрілів відвозили.

В Києві досить не спокійно наразі. Лякають, вибухи, які несуть смерті та руйнування.