Разом із чоловіком та сином Ольга виживала в Маріуполі на площі Кірова у Центральному районі. Донька була у Львові. Благала поїхати. Але Ольга декілька днів не сприймала ситуацію серйозно. 

"Ми встигли купити тільки десяток яєць і буханку хліба. Зняли трошки готівки. Здавалося, що все під контролем. Дивилися новини. Сину 12 років. Була автівка. Після 26 лютого потяги перестали ходити. Думали їхати. Але почалися сильні обстріли, бомбардування. Коли почали обстрілювати Кірова, ми зрозуміли, що в окупації. Телефони сіли. На клаптику паперу ми записували число. Чоловік ходив на річку по воду. 10 хвилин пішки - ціла вічність. Сиділи на другому поверсі. У коридорі. Готували на багатті. У квартирі +5. Одягали все, що було. Спускали воду з батарей, збирали сніг. 

15 березня. Сильні обстріли. Прилетіли "гради". Багато загиблих, адже люди готували їжу. Чоловік повернувся, сказав, що треба сидіти вдома. Люди намагалися виїхати 15 березня. Інформаційний вакуум, що там за межами міста. 

16 березня вдень прилетіла ракета в "Грацію". Загинули люди. Чоловік взяв там ковбасу. Хлопці, які роздавали їжу, загинули. Дві величезні вирви. 

17 березня. Сильні обстріли. Треба їхати. Я – в колоні з сусідами. Забрали кота. Один рюкзак у кожного. Сказала синові, якщо з нами щось станеться, йди до однокласників. Вони у сусідньому під'їзді", - розповіла жителька Маріуполя Ольга.