Гломбінська Ядвига-Яна, група 62, Старокостянтинівський навчально-виховний комплекс "Спеціалізована школа І ступеня, гімназія" Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області імені Героя України Сергія Михайловича Бондарчука

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крисько Олена Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

26 лютого 2022 року ми вперше приїхали до серця українських Карпат - у селище Верховина. На вулиці сніжило. Ми минули перевал - їхали посеред ночі до зовсім незнайомих нам людей. Вони нас чекали. Розпалили пічку у затишному будиночку серед гір. Тільки-но ми переступили поріг, на зустріч до нас вийшла усміхнена кароока жінка. З-під її ніг вибігла майже біла, як карпатський сніг, собака. - Рута! - покликала господиня. Собака ніжно облизала мою руку.

У вітальні пахло спокоєм і безпекою. На годиннику була вже п’ята ранку. Вперше в житті я була так високо у горах.

Господиня навшпиньках, тихенько повела нас сходами на другий поверх, намагаючись не розбудити нікого в ранковій тиші. Але моя молодша сестра Емілія вирішила змарнувати всі її наміри. Вона голосно кричала і, здавалось, ніщо не могло її втішити. Все довкола було чужим для дворічної дитини. Ще вчора ми були вдома. А сьогодні ми не знали нічого і нікого довкола. Мама несла на руках мою наймолодшу сестричку Агнію. Їй на початку лютого саме виповнилось пів року. Вона мирно спала… За мамою мовчки йшов мій старший брат Ян.

Господиня завела нас до добре прогрітої кімнати, в якій стояли два ліжка. Ми майже відразу заснули.

Ранок прийшов дуже швидко. Я дивилась у вікно другого поверху на засніжені гори. «Море-море», - не зрозуміло чому вирішила Емілія, що гори - це море. Вона ще ніколи в житті не бачила ні одного, ні іншого. Ми спустились сходами у вітальню. Там було людно. Дорослі, діти, собака, кіт, у клітці сиділи дві миші.  - "Ми з Гостомеля приїхали відразу, як почалась війна." Це говорила білява жінка до моєї мами. - "Ми - зі Старокостянтинова. Вранці 24 лютого наше місто росіяни атакували ракетами."

У вітальні пахло дровами. На пічці стояв чайник. Біля пічки сиділа Рута. Побачивши нас, вона відразу підбігла і тицьнули у мої долоні свого вологого носа.

З сусідньої кімнати долинав регіт дітей. Зазирнувши за двері, я побачила, що там стояла дерев’яна гірка, з якої донизу саме злітав білявий хлопчик. - Терезко! Познайомся! Це Ядвіга, Емілія, Агнія і Ян. Це господиня будинку Оленка говорила до своєї маленької кароокої донечки, обіймаючи нас всіх своїм теплим поглядом. - Ми такі щасливі, що ви у безпеці. Колись моя бабуся за війни ховала у цьому будинку євреїв. Така, напевно, місія у нашої родини. У тяжкі часи живемо. Але гори всіх захистять. Не бійтеся! Ви тут у безпеці.

Оленка саме накривала на стіл. На плиті парувала вівсянка з яблуками. - "Спочатку їстимуть діти, потім - ми."

В цей час до вітальні з оберемком дров зайшов Оленчин чоловік, господар. Стас Потоцький. Згодом я почула, як всі кликали Стаса - Батько Потоцький, Стас лагідно кинув на нас поглядом. І почав припрошувати дітей до гри.

- Ми не знаємо, що буде завтра. Але у нас є авто, є картопля і закрутки у льосі. Все буде добре. Нас захистять гори, ліс.

Дорослі говорили про війну. Кожен розповідав щось зі свого минулого життя. А ми в цей час їли смачну кашу і пили карпатський чай. Ми вже встигли перезнайомитись. Софія і Серафим з батьками приїхали у гори з Гостомеля. Андріана з Софією приїхали із тіткою з Рівного.

Наступного ранку, 28 лютого, нашій Емільці виповнилось два роки. Стас купив великого торта десь у магазині, який, як тоді нам здавалось, знаходився на краю світу. Олег, тато Софії та Серафима, надув Емільці кульки. Ввечері ми великою компанією людей, яких війна закинула у далекі гори, сиділи за святковим столом. Ми пили гарячий чай, Емілія задувала свою другу у житті свічку на торті, Агнія спала у мами на руках.

Десь далеко вдома, у Старокостянтинові, там, де залишився наш вітчим, падали російські ракети. Ми були у іншій реальності, за сотні кілометрів - у обіймах гір і в теплому домі людей, які назавжди стали для нас рідними.

Йшли тижні. Ми почали називати нашу нову домівку Верховинським вуликом. До нас приїхала ще одна родина з двома дітьми і двома котами. Маленькі Нікіта і Поліна привезли з собою у переносках майже здичавілих від вибухів і пережитої дороги котів Бусю і Адельку. Вони приїхали з Київщини, яка в той час потерпала від наступу росіян. На машині цієї родини був білий прапор, а на склі висів папірець з написом: «ДІТИ».  

Ми прожили у Верховині три місяці. Бачили як на суворій Чорногорі тане весняний сніг. Бачили, як верховинці-добровольці шкільними автобусами їхали на фронт. Бачили сльози їх дітей, матерів, дружин…

Разом у новому родинному колі ми чекали перших весняних птахів, разом святкували дні народження дітей і дорослих, разом сумували після того, як мами переповідали сумні новини з фронту. Весна якось дуже довго не приходила у цей засніжений край. На Чорногірському хребті ще у травні білили шапки. Але дні все одно ставали довшими. Мами допомагали одна одній з дітьми і хатніми справами. Ми, діти, разом бавились, ніби так було завжди.

Ми, мешканці Верховинського вулика, були дуже різні. Три місяці у цьому будиночку серед гір було гамірно. У вечірні години ставало по-особливому тихо і затишно. Мами йшли до церкви, молились за перемогу і мир. А ми залишались в теплому домі і дивились на могутні гори.

Саме в ті години я зрозуміла, що сила допомоги може бути абсолютно безкорисною і рятівною. Ми всі тікали від ворожих ракет, рятуючи своє життя.

А люди, які жили у безпеці, впустили нас у свій будинок. Вони не замислюючись віддали нам свої найтепліші ковдри і поділились одягом. Це докорінно змінило моє уявлення про те, що є важливим у житті. Іноді ти можеш мати великий будинок, всі блага цивілізації, але - порожнє серце. А іноді твій маленький будинок і затишний світ може врятувати життя інших, він може умістити в собі чимало хорошого і доброго.

Це добро назавжди залишиться з кожним з нас.

Спочатку, коли ми з мамою, сестрами і братом, їхали у невідомість, мене охопив розпач, який згодом змінився спокоєм і впевненістю, що все буде добре. Так і сталось. Згодом нам всім пощастило повернутись додому. Наша армія відкинула росіян з Київщини. З собою з Верховини ми привезли до рідного міста найтепліші спогади і велику вдячність.