Ми жили у Сєвєродонецьку Луганської області. У нас був дуже гарний будинок. Ми там залишалися до 13 березня 2022. До останнього вірили, що наші хлопці нас триматимуть. Нікуди не хотіли виїжджати. Ми дуже сподівалися, що нас звільнять, як у 2014 році. Зараз у нашому будинку немає даху, під'їзд завалений. Там течуть струмки.
Ми зараз перебуваємо у Полтаві, але дуже сумуємо за домівкою. На жаль, її вже немає.
Наш дім у селищі Метелкіне розбомбили, квартиру загарбники розграбували. Ми - безхатьки. Мені 51 рік, і я розумію, що життя закінчилось.
24 лютого я зробила дитині бутерброди в школу, сама пішла на роботу. Думала, що буде, як у 2014 році. На півдорозі до рідного підприємства мені зателефонувала моя начальниця, сказала: «Бігом - додому!» Ми з сусідами почали спілкуватися про те, що на нас чекає.
13 березня було пряме влучання у наш під'їзд. Нас обстрілювали з «Градів», тому ми вирішили з сусідами, що потрібно переїжджати у старі райони.
Ми роз'їхалися, хто куди: спочатку мене прихистила одна подруга, потім - інша. До 31 березня ми залишалися у рідному місті, а коли почали літати літаки, моя дитина сказала, що вона боїться. І за допомогою церкви ми виїхали зі старенькиими батьками і з дитиною. Виїжджали через Лисичанськ. Коли сідали в автобуси, тривали обстріли.
Найважче для мене – це туга. Ми всі покалічені війною. В нас усе тіло болить через тугу за домівкою, навіть за нашою водою. Вона у нас вдома така смачна! Усі хочуть додому: і старі, і малі.
Спілкуємося іноді з тими, хто залишився в окупації. Люди дуже сумують, дуже чекають на звільнення. І в Луганську, і в Донецку українці чекають повернення додому, в Україну.
Найбільше мене шокувало, коли телефонували наші колишні співвітчизники з росії і розповідали, що нас скоро «звільнять». Я з такими родичами і друзями більше не спілкуюсь.
У нашого кота трапився інфаркт, він у Полтаві помер. Для дітей це була жахлива трагедія.
Дуже приємно, що прості люди нас підтримують. Я відчуваю гордість за те, що люди підставляють плече один одному у складний час.
Своє майбутнє хочу бачити спокійним. Дуже переживаємо за наших діточок. Політики кажуть, що війна триватиме ще п’ять чи навіть десять років. Це страшно. Надія у людей не безмежна. Молимося за наших незламних хлопців і дівчат, які захищають нашу країну.
