На початку війни в Харкові було дуже страшно. Сім’я Анжели згуртувалась, щоб легше долати труднощі. Зараз вони практично живуть на два міста

Я з Харкова. Жили, працювали. Були якісь клопоти, проблеми та радощі, доки не настав ранок 24 лютого 2022 року – і почався хаос. Ми тікали до родичів, які живуть у Харківській області. Звідти повертались до Харкова. Потім поїхали до Світловодська. Згодом знову повертались, і знову їхали. Ось так ми й живемо на два міста: Світловодськ і Харків. 

Я співчуваю тим, у кого не стало житла, хто постраждав. У нас зачепило тільки мамину квартиру на Північній Салтівці. Але за два дні до цього ми маму вивезли. Син навчається онлайн, але це дуже погано. Йому 14 років, потрібно комунікувати з однолітками, а вони зараз усі в інтернеті. Мені це не подобається, але що вдієш? Намагаємося щось робити, працювати, бо їсти потрібно завжди. 

В перший день війни нам було дуже страшно. Ми прокинулися від того, що почули вибухи. Я навіть не могла в це повірити. Довго вдивлялась у вікно і думала, що це вітер чимось гупає. Чоловік говорив, щоб я лягала спати, бо рано вставати на роботу. Я думала: «Який дивний вітер!» А потім придивилась, а дерева рівно стоять, вітру немає. Ми ще трохи полежали. 

У нас не було інтернету. Десь о п’ятій ранку пролунав свист, а потім щось сильно гупнуло. Я зірвалася з ліжка, підбігла до вікна й побачила велику червону заграву зі сторони Чугуєва. Це було дуже страшно. 

Потім ми хаотично збирали всіх родичів. Моя сестра живе в Північній Салтівці, її синочку тільки виповнилося три місяці. Ми помчали по них. У нас в машині не було місця, куди посадити маму. Вона сказала, що залишиться вдома. Ми всі вважали, що мине два дні, і все владнається. Що це – непорозуміння. Хтось натиснув не на ту кнопку, не туди полетіла ракета... Бо такого бути не може. 

А потім був хаос. Сестра чоловіка була нашостому місяці вагітності. Ми всі бігли в метро, ховалися. Це було страшно. Усі знайомі, родичі, близькі згуртувалися. Не доведи, Господи, щоб таке повторилося. 

Ми виїхали до тітки в село у Красноградському районі. Там була максимально безпечна територія. Якщо б я не сиділа у телеграм-каналах, то взагалі подумала б, що все закінчилось, і можна їхати додому. Але в тому селі немає роботи, а нам потрібно було жити далі й розвиватися. Тому ми повернулися до Харкова. Там побули місяць і помітили, що в місті людей майже немає. Було дуже тяжко. 

Наші родичі зі Світловодська запросили до себе. Я знайшла через знайомих вільну кімнату. Мені здавалося, що туди переїхав увесь Харків. Світловодськ у 20 разів менший за наше місто, і на кожному кроці там був харків’янин. Переїхати було легко, бо там були наші родичі, і ми знайшли житло. Важко було потім повернутися до Харкова. Але ми розуміли, що нам потрібно їхати – змінити одяг, оплатити комунальні, сплатити за опалення в домі. Там залишились одні пенсіонери, і їм теж якось потрібно виживати. Тепер ми намагаємось жити на два міста. 

У нас є багато рідні в Росіїї. І всі ці родичі говорили нам, що треба трохи почекати, і все буде гаразд. Що скоро ми всі станемо Росією і будемо вільно їздити одне до одного. Коли пройшов місяць, два, три, вони казали: «Війна – це так страшно! Але скоро все закінчиться». Проте ніхто не сказав, що їхня влада скоро отямиться та припинить війну. 

Родичі від нас не відвернулися, але вони вважають, що ми самі винні в усьому. І це шокує.

Щодня ми прокидаємось із вдячністю за те, що ми живі. Нашї діти живі, наші рідні. Велика подяка ЗСУ за це. І наша перемога буде приємним враженням. А ми переможемо - я в цьому впевнена. 

Мрію, щоб ми якнайшвидше перемогли, бо розумію, скільки гине людей. Це страшно. Я інколи навіть не хочу про це думати. Наразі живу у своєму вакуумі, вирішую якісь власні проблеми, і мені навіть страшно уявити, що відбувається зовсім близько від нас. Я хочу, щоб ми якнайшвидше перемогли, щоб наші війскові повернулися додому. Щоб якнайшвидше війна закінчилася.