Людмила Липченко найбільше переживає за долю молодшого покоління, яке війна позбавила роботи, навчання, та й світ побачити.

Пам'ятаю, як почали стріляти танки. Слава Богу, в наш будинок не потрапило. Від шуму скла трохи полопалися. Сильно стріляли, було страшно. Ми всі документи зібрали, продукти і речі; все, що потрібно, в пакети склали і віднесли в льох. І як тільки щось чуємо - так в льох біжимо.

Ми все необхідне в пакети зібрали – і трохи що - відразу біжимо в льох

Та ми-то що? Мені вже 72 роки, мені вже нічого не треба. Ось дітям важко жити, бо роботи немає. Онуків, правнуків шкода. Вони сидять тут і не бачать нічого. Ось десь знову стріляли недавно, на тому тижні. Десь далеченько стріляли, а нам чути.

Ми з чоловіком отримували продукти від Фонду Ріната Ахметова. Допомогли нам прогодуватися.

Так хочеться, щоб війна скоріше закінчилася. Щоб діти, онуки, правнуки могли вчитися, добре жити і світ побачити.