Я зі Снігурівки. Живу сама, а син - окремо. Працювала в Херсоні. Ми вранці прокинулися і побачили з боку Миколаєва вибухи. Сказали, що почалася війна.

Це взагалі щось страшне - вночі ми мирно спали, а перед вікном така заграва, такий вибух… А ще шокували обстріли. Ми більше молилися. А що ми, прості люди, можемо зробити? Тільки молитися.  Страшно було, але все пережили. 

Ми були без світла і води; і газ чи то перекрили, чи то перебили. Ми вісім місяців без усього цього були. А на базарі можна було все купити. Привозили з Херсона і продавали. На ринку було все. У нас базарчик був маленький - там і ліки продавали. А воду привозили трактором. Так і виживали. 

Волонтери привозили допомогу. І всі по-різному поводилися. Комусь треба багато-багато… Вони гребли ту допомогу. А хтось взагалі її не брав. Деякі люди показали себе з іншої сторони, не з кращої. До війни були одні, а за вісім місяців зовсім змінилися.

Зараз я працюю, нас викликали. Ми робимо ремонти в бомбосховищах. А до того сім місяців були без роботи і без зарплати. Трошки заплатили, а потім сказали, що все. Бомбосховища повинні бути завжди готові. Ми їх робимо на залізниці, щоб були в належному стані.

У мене ділянка з квітами. Душа радіє. Зараз усе цвіте, я працюю і відволікаюся. Кожен по-своєму це переносить. Я не думаю про погане. І людям кажу, що все буде добре. Підбадьорюю інших і сама тримаюся. Намагаюся не плакати. 

Усе буде добре. Усе відбудуємо. Перемога буде за нами.