Кошелєва Анастасія, вчитель, Ізюмський ліцей №3 Ізюмської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Людська натура має камуфляж. Скидати його вміє тривала взаємодія, близьке знайомство і горе. Початок війни забрав життя моєї бабусі. Через безперервні обстріли і авіабомбардування міста Ізюма у березні 2022 року ми вісім днів не виходили з підвалу нашої багатоповерхівки. Так само і всі інші ізюмчани. Тож коли бабусі стало зле, моя мама дарма бігла палаючою вулицею до лікарні в пошуках бодай одного медика.

Врятувати бабусю наявними ліками не вдалося. Сусіди вимагали, щоб ми чимшвидше поховали померлу. А ховали тоді так: швидко перекидали небіжчика через огорожу цвинтаря і стрімголов поверталися до підвалу.

Моя родина не була морально готова вчинити так з тілом бабусі, тому чекала хоч якогось затишшя, щоб поховати, принаймні тимчасово, на клумбі. Та й транспорту доставити тіло до кладовища не було. А сусіди, такі інтелігентні, привітні і шанобливі ще кілька днів тому, тиснули, кричали, дійшло до скандалу. Проте жоден надати дієву допомогу не погоджувався. Ці дні стали пеклом: здригання будинку і підвалу під ним від вибухів, втрата рідної людини і незмога придати її тіло землі, крики і цькування сусідів - все це вибивало ґрунт з-під ніг.

Суцільна безвихідь, ледь не моральна смерть.

Допомога прийшла, звідки її ми точно не чекали. В іншому під'їзді нашого будинку жив (і зараз живе) юнак, до якого всі сусіди (і я в тому числі) ще до війни ставилися з презирством: хлопець страждав на хімічну залежність, вживав заборонені речовини, часто приймав підозрілих гостей. І саме він 25 березня підійшов і пообіцяв допомогти. Разом з другом вони роздобули двоколісний дерев'яний візок і доправили тіло бабусі до тимчасового місця поховання. На цей похорон пішли лише моя мама і тітка, жоден з добрих приятелів-сусідів не вийшов попрощатися, провести в останню путь, бо всі боялися обстрілів.

Під час викопування могили посилилася ворожа атака. Хлопцям і мамі з тіткою довелося бігти в укриття, лишивши бабусю лежати просто неба.

Десь поблизу ворожий літак скидав бомби, не вгавали звуки артилерії, однак наші помічники продовжили свою сміливу і благородну справу. Навіть невеличкий хрест змайстрували для могилки. Особливо вразило те, що хлопці категорично відмовилися від грошей за свою роботу. Вони ризикували життям свідомо і безкорисливо.

Вчинок цих хлопців витяг з відчаю, став потужним криголамом мого світобачення. Я більше не відчуваю презирства до людей, що пали соціально, втрапили у залежність чи обрали хибні життєві орієнтири.

Можливо, у лиху мить біля них не опинилося людей, які б підтримали, допомогли, навчили. Я стала менш категоричною: кожна медаль має дві сторони. Я закликаю своїх учнів в будь-якій життєвій ситуації зберігати людяність, керуватися принципом: якщо маєш змогу, -  допоможи. Сьогодні багато говориться про героїзм. Як і всі українці до землі вклоняюся перед тими, хто боронить нашу країну, ризикує життям, втрачає його. Разом з тим вклоняюся перед “маленькими українськими людьми”, які своєю чуйністю і безкорисливою допомогою відновлюють змогу жити далі тим, у кого лихо війни забрало, здавалося б, усі моральні сили.