Мені 32 роки. У мене є донька, їй одинадцять. До війни ми проживали у Харкові, зараз знову сюди повернулись.

Перший день війни був дуже страшний і дуже незрозумілий. Сама ситуація шокувала. Ми не думали, що в наш час можемо зіткнутися з війною. З першої хвилини відчули вибухи, почули гуркіт і пішли жити в бомбосховище. Прожили там пів року.

Так, у нас не було зовсім їжі, хліба, ми гостро відчули нестачу продуктів, особливо в перші дні. 

А десь на четвертий день приїхали волонтери і на кожну дитину видавали по шматку батона нарізаного. Дитина його смакувала, як торт.

Мене дуже приємно вразило те, що наш народ, незважаючи на все, що відбувалося навколо, був дружний. Ми допомагали одне одному, ділилися всім, що мали. Підтримка була дуже велика. Ми не поділялися на сім’ї, а жили однією великою сім’єю.

Ми виїжджали з Харкова, коли вже в місті було більш-менш спокійно. Просто в мене вже здали нерви, і я не могла вийти на вулицю, бо дуже боялася. Нам допоміг виїхати знайомий. Він нас вивіз у Кіровоградську область, і ми там жили на орендованій квартирі.

В моїй родині всі по-різному переносили цю ситуацію. Хтось став м’якшим, хтось - навпаки, як їжачок, жорсткішим.

Ми б дуже хотіли бачити мирне небо, бо все те, що відбувається, – дуже страшно, так жити неможливо.