«Ми повернулися додому за місяць, а житла вже не було»

Ми мешкали у Красногорівці, але тепер наш будинок частково зруйнований і залишатися там неможливо. Ми виїхали та тимчасово проживаємо в Кураховому. У мене є дружина та донька. Найчастіше згадую рідне місто, знайомих, родичів, які були поряд. Ми зустрічалися, відзначали свята, зараз можемо спілкуватися лише телефоном.

11 липня 2014 року ми потрапили під бомбардування і після цього поїхали. Тієї ночі наш будинок не постраждав, його розбили за два тижні. Він стоїть на околиці Красногорівки та перший приймає на себе всі удари. Його не відновили й досі.

2014 року там ще проживали люди, а у п'ятнадцятому всі виїхали. Залишалася лише одна жінка, яку потім забрали соціальні служби, бо вона не мала родичів. Будинок не підлягає відновленню, там розбито всі комунікації. Я не знаю, чи його хтось відновлюватиме.

Щодо роботи моє життя змінилося, бо я працював у державній установі, а його евакуювали з Мар'їнки до Курахового. Тут житло нам надала міськрада, ми отримували пакети із гуманітарною допомогою.

У безпеці ми почуваємося, бо знаходимося на відстані 20 кілометрів від лінії розмежування, але батьки досі живуть у Красногорівці і щодня вечорами чують обстріли. Ми постійно переживаємо.

Найстрашніший епізод для мене – коли ми приїхали з моря і думали, що тут уже все скінчилося, а вночі неподалік від нас падали «Гради». Ми нікуди не ховалися, пересиділи ніч у хаті, а вранці поїхали до Курахового шукати житло.

Моя сім'я отримувала гуманітарну допомогу від місцевої влади та Фонду Ріната Ахметова. Вона відіграла важливу роль, бо давали продукти першої потреби.

Мрію про мирне небо та повернення додому.