Ми з Бахмуту. Там народились, виросли, працювали. В перший день війни була розгубленість, несподіванка, страх. Ми виїхали у квітні. Нам допомагали волонтери.

Ми самостійно їхали на своєму транспорті, але тоді багато людей виїжджали. Тоді велика кількість автомобілів була на виїзд і затори. Доводилося купувати бензин із іншого міста, щоб виїхати зі свого.

Шокувало те, що ми додому не повернемось. Дитинство у дітей забрано. Ми в такому віці стали як безхатьки. Ще за віком спроможні працювати, але такої можливості немає. 

Приємно вразило те, що люди, які нас не знали, не родичі, пустили у своє житло на перший час. Не кожна людина на таке спроможна. 

Мрію, щоб війна закінчилась, діти почали ходити до школи, гуляти на вулиці, здобувати освіту не в підвалах. Щоб була допомога від держави тим дітям, хто постраждав від війни. Ми, переселенці, й не тільки з Бахмуту, втратили житло, і останнім часом нікому не потрібні. Ми залишаємось зі своїми проблемами сам на сам. Допомоги не отримуємо, а за оренду житла потрібно сплачувати.