Наталія вивезла дітей з окупації, а її чоловік залишився в селі – не захотів кидати дім напризволяще.

Я жила у Василівському районі, в селі Володимирівка, працювала на шахті. Перша ніч з приходом війни була ще спокійною, а на другу окупанти вже приїхали до нас.

Не було ліків, продукти було тяжко доставати. Мені потрібна була операція, і мені вкрай потрібно було виїжджати.

Ми думали, що до кінця тижня все закінчиться, але вже не було бензину, були проблеми з готівкою, а з карточкою навіть хліба не купиш. В мене там залишився чоловік, з ним зараз зв’язку немає. Він не захотів кидати дім, він нікуди не виходить, навіть не бере гуманітарку. Вже два тижні в нього немає світла. Тобто швидко нічого не закінчилося.

Поки були окупанти з Донбасу, вони нас не торкалися, а коли приїхали чеченці, то почали лазити, брати все, що вони захочуть. Тоді ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. А ще дитині буде дев'ять років - треба в школу, а нам сказали: «Забирайте дитину, бо там школа буде російська». Нас це не влаштовувало.

І ми поїхали. У нас в машині було троє маленьких дітей: двох, чотирьох і восьми років. Домашніх тварин не брали.

На вільній території я оформила пенсію, а дочка роботи не має, тільки переселенські, що нам платять. Ми в постійному стресі, дитина постійно плаче. Є надія, що війна скінчиться восени. Я хочу повернутися додому. Хочеться нормального домашнього життя, щоб було життя таке, як раніше.