Ми з міста Попасна Луганської області. Мені 30 років, у мене двоє дітей.

В нас із 2014-го року відбувалося це все. Ми уже звикли до пострілів і вибухів, для нас це була не новина. Тому ми сиділи і надіялися, що ось-ось воно припиниться. Ніхто не думав, що ця війна так затягнеться. 

Продуктами трішки запаслися, коли почалася повномасштабна війна: взяли консерв якихось, мука була, цукор був - якісь запаси були. А через два тижні воно ж почало все закінчуватись. Мало того, що були сильні обстріли, ще і їсти практично нічого було. Хліб завозили на один кінець міста, ну туди ніяк не добратися було.

Саме страшне почалося з третього березня. Ми в домі були, і уже було видно у вікнах спалахи. Я всіх зранку побудила і кажу: «Давайте спускатися вже в підвал». 

Ми спустилися у підвал, і в сусідню хату прилетіло. Я тоді дітей накрила собою і молилася Богу, щоб не привалило. Оцей запах гарі і газу дуже мені запам’ятався.

Приїхала моя мама з братом і забрали нас до моєї тітки - у них був кращий підвал. М там вдесятьох сиділи, а там підвал - два на два метри. Слава Богу, у них був транспорт, і ми з ними виїхали.

Ми у Новомосковський район поїхали, бо тут у мого свекра були знайомі. Подумали, що краще нам бути в місті, бо дитині потрібно вчитися, щоб інтернет був гарний. Та й може, нам якась буде робота. Сиділа я довго не працювала, а зараз вже трішечки працюю.

Я навіть не знаю, коли оце все закінчиться. Чекаємо, звичайно, якнайшвидше. Найголовніше – жити у майбутньому без війни. І щоб усі були здорові і щасливі.