Гузюк Марія, 8 клас, Мащанський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Середа Людмила Кузьмівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У 2022 році двадцять четвертого лютого сталася подія, яка змінила все моє життя. Почалося повномасштабне вторгнення в Україну. Скрізь лунали вибухи, гули сирени, плакали діти із згорьованими матерями, руйнувалися будинки... Ніхто не знав, що робити. Про війну я читала лише в книгах. Відтоді я стала вести щоденник, куди записувала всі свої думки, переживання, надії.

У цей період я була слабкою духом, але розуміла, що повинна піклуватися про молодшого братика, якому на той момент було лише чотири роки.

Тоді він ще нічого не розумів, адже його дитинство було життєрадісним, безтурботним. Коли лунав звук сирен, притискала його до себе і розповідала йому веселі казочки, хоча на думці у мене був смуток, печаль і бриніли сльози. На другий день після початку війни мій тато пішов у ЗСУ. Весь час я хвилювалася за нього, молилася Богу та щиро чекала нашої зустрічі. Його не було дуже довго, але мій вогник у серці не згасав. Коли він все ж-таки приїхав на деякий час додому, я в сльозах поспішила обійняти та поцілувати його. 

Я хотіла якнайбільше провести з ним часу, але він пролетів надто швидко. Із важким серцем я проводжала його…

Мама постійно працювала, а бабуся на той момент тяжко захворіла. Ця війна нанесла великий удар по її здоров’ю, яке значно погіршилось. І я зрозуміла, що маю взяти відповідальність на виховання братика. Адже тата і мами не було поряд.

Минали холодні дні, страшні безсоні ночі, а війна триває. Хоч по телевізору говорили про її швидке закінчення, але відчувала серцем, що все мине не так швидко.

Настала весна. Все навколо почало зеленіти, розцвітають перші квіти. Весна дарує хоч якийсь спокій для душі. Але кожної ночі ми лягаємо не на свої м’якенькі ліжка із пухнастими перинами, а на застелені матраси у сирому підвалі. Запаливши свічку, цілу ніч проводимо в молитві за тата, за воїнів, які захищають нашу неньку, за Україну, за померлих людей, за тих, хто віддали своє життя за нашу націю у цій несправедливій війні.

Одного разу над будівлею почали літати винищувачі. Ніхто не знав, що робити.

Наступного дня я з родиною пішли у храм і після молитви потрібно було плести сітки для військових. І, звісно,  з великим задоволенням залишилася допомагати. Адже хотіла хоч якось допомогти нашим захисникам. Пізніше я познайомилася з багатьма людьми, які були свідками цієї трагедії, особливо діти. Їхню домівку зруйнували окупанти, і вони приїхали у більш захищене місце. Я хотіла хоч якось підняти їм настрій, показавши наші краєвиди. Чула їхні розповіді та розуміла, наскільки їм зараз важко, як їм потрібна наша підтримка.

Прийшло літо, я згадувала наші з татом прекрасні дні, коли ми їздили на озеро, на рибалку, як ми всією сім’єю відпочивали, як їздили на маленький ставок.

А тепер, у цей тяжкий час, я розумію одне, що потрібно насолоджуватися кожною секундою, кожною хвилинкою, кожною миттю свого життя. Адже воно одне і треба прожити його гідно. У моєму випадку це бути хорошою донькою, доброю і чуйною сестрою, помічницею для бабусі та донечкою для тата.

Кожен має власний шлях, і він сам вирішує, як його пройти. Але війна не запитує про наш шлях і позбавляє життя хороших і добросердних тат, братів, чоловіків та дідусів.

Настала осінь. Всі дерева одяглися в багряний, оранжевий, червоний, жовтий колір. І ось прийшла пора іти до школи. Цього року вона була не така, як завжди - дистанційне навчання. Я не сиділа поруч із однокласниками, не ходила в шкільну їдальню, не бігала коридорами, не спілкувалася з друзями. Чула лише голос вчителя, однокласників. Тільки-но розпочався урок, я чую звук сирен і для нашої ж безпеки, учитель завершує  урок, я знову спускалася у сирий підвал. Там, звісно, уже мене чекає мій молодший братик, який встиг зробити мені канапку. Кожного разу, коли я беру його  за руку, я відчуваю легкість, спокій і маю надію, що його майбутнє буде під мирним небом, із вірними друзями, так як було раніше.

Коли закінчується сирена, ми підіймаємося в двір, беремо м’ячика, щоб хоча б на якихось кілька хвилин забутися і бути простими дітьми у рідній, мирній країні.

Як швидко пролітає час. Ось уже як 4 рік повномаштабного  вторгнення. Пройшли різдвяні свята, яких ми не святкували, не ставили ялинки, не колядували, не ходили один до одного в гості, не накривали великі різдвяні столи. Не відчувалося різдвяного духу. Бо як-тільки згадую про свого тата, на душі стає сумно, холодно та тяжко. Надворі  люті морози, ми у затишній, теплій хаті, а він в сирому, холодному, темному окопі. Лише від однієї думки про це, у мене навертаються сльози.

Коли ми відправляли посилку на фронт, я написала йому листа. І побажала лише одного-повернутися живим.

За наступний рік ситуація на фронті не змінилася, дуже багато героїв віддали своє життя за незалежність України. Як писав видатний український письменник Тарас Григорович Шевченко: «Свою Україну любіть. Любіть її… Во Врем’я люте. В останню тяжку минуту за неї Господа моліть.» Поет хотів нам донести, що як би важко нам не було, потрібно любити свою країну, любити свого ближнього і де б ти не знаходився, не забувай, хто ти є!

За  часи цієї війни я навчилася цінувати близьких, допомагати один одному, не втрачати надії і вірити, що ця війна закінчиться і всі повернуться до своїх родин. Але спільна біда об’єднала нас всіх, ми стали сильною та незламною державою.

Багато країн світу підтримують нас, і ми стоїмо до кінця, адже наша ненька найкраща, сильна та незламна духом. Кожен українець бореться за незламну волю рідної держави. На всіх куточках фронту наші військові віддають найцінніше - своє життя. А я пам’ятаю, шаную і не забуваю їхню відвагу і те, з якою мужністю і сміливістю вони захищають нашу Україну. Перемога буде за нами.