Мешканці містечка Пологи довгий час були під окупацією, яка принесла їм біль, страх та навіть ризик арешту. 

До нас у місто окупанти зайшли третього березня. 26 лютого я ще працювала на заводі. Потім він зупинився, а з третього березня у нас не стало світла, води. Ми два тижні сиділи під страшними обстрілами в погребах. Було лячно.

Діти виїхали в Запоріжжя, я теж виїхала три місяці тому. Щоправда чоловік залишився там, на окупованій території.

Хтось на нього звів наклеп, що в нього є зброя. Приїжджали з ФСБ, возили десь пів ночі, били. Перевернули всю хату, ледве живий лишився. Били так, що просто жах…

З початком війни у містечку продуктів не було ніяких. У нас все одразу розбили. Мародери пограбували магазини, були розбиті банки. На противагу цьому сміливі електромонтери намагались одразу ремонтувати світло, наскільки це було можливо. Дроти висять – вони їдуть лагодити. Так само і з водою. Завдяки нашим комунальним службам люди жили й виживали.

Які в кого запаси були – доїдали. А потім почали возити товар із Бердянська, з Токмака, але все було дуже дорогим. Втім, їсти нічого було, хліба не було. Тому стояли й чекали, що привезуть із Токмака.

По сто чоловік стояли у черзі по хліб, а його то привезуть, то не привезуть, то тобі дістанеться, то не дістанеться. Магазини спорожніли. Було і страшно, і голодно, і холодно.

Я виїхала 30 вересня, бо з першого жовтня мали вводити електронні перепустки на блокпосту Василівки. Ми їхали мікроавтобусом. Доїхали до Василівки 30 числа десь о десятій годині ранку. Втім, одразу зрозуміли, що ми швидко звідти нікуди не виїдемо. Декілька діб ми там сиділи, жили в автобусі на заправках.

Холодно було, голодно. Люди немиті, голодні, вогнища палять. Цеглинки поклали, розвели багаття, щоб закип’ятити води в банці з-під консерви і зробити собі чай чи «Мівіну» запарити.

Уявіть: тиждень жити в авто! Врешті решт приїхали сюди. Тут уже своя територія, свої люди. Ми дуже зраділи, що приїхали.

Зараз живемо в хостелі на Хортиці. На таксі в мене грошей немає, треба ходити через ліс, це далеко і страшно. Живу в незручному для роботи місці. І на пенсію ще рано, і роботи немає. Жити тяжко.

Головна складність – що я тут, а чоловік там. Це мене дуже гнітить. У дочки хату, дах побило. У сестри і свахи теж будинки побило. У нас трошечки, паркан переважно. Чоловік сидить вдома, наглядає за всім, що залишилося.

Я хочу повернутися додому. Ми молимося, щоб наші домівки залишилися цілими, щоб було куди повертатися. Щоб відбудували наш завод. Влучило в елеватор із насінням, тепер там все горить і тліє, перекриття валяться. Повирізали навіть обладнання. Усе, що можна було вкрасти – вивезли звідти.