Полозук Діана

11 клас, Великодимерський ліцей

Вчителька, що надихнула на написання – Шусть Тетяна Іванівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого-день коли життя кожного українця змінилося раз і на завжди. Мільйони людей втратили домівку, близьку людину, надію...

Я, так само, як і більшість прокинулась після першого вибуху. Можливо це смішно, але перше що спало мені на думку, що це салют. Але коли я побачила розгублені очі батьків я зрозуміла, що розпочалася війна. У всіх була паніка, сльози і нерозуміння, що робити.

Ми тиждень спали у підвалі, лякалися кожного шуму, боялись вийти на вулицю та майже нічого не їли.

Організм перестав сприймати їжу, а від сирих, сірих чотирьох стін вже паморочилось у голові. Згодом ми вирішили, що краще виїхати на захід нашої країни. Я щиро вдячна людям, які нам надали безкоштовне житло і допомагали всім чим могли.

Цей день відіграв значну роль, я зрозуміла наскільки я не цінувала життя. Немає різниці, який у тебе одяг, телефон чи ком’ютер, головне, що ти і твої близькі живі. Цей день міг означати лиш одне, що братського народу не було, немає і ніколи не буде. Українці нічим не схожі на окупантів. Ми сильна, вільна, незалежна та непереможна нація. Коли ми всі разом, нас не здолати.

Звісно життя змінилось кардинально, воно ніби поділилось на до та після.

В першу чергу, я сказала батькам, що поступати у вищій навчальний заклад я буду в Україні. На мою думку, саме молодь має піднімати економіку нашої держави, тому і було вирішено залишитись в рідному містечку.

Також за звичку у моєї сім’ї стало донатити на ЗСУ. Я вважаю, що не важливо яку саме суму грошей ти відправиш, головне-це твоя допомога. Що стосується школи, наш ліцей проводить благодійні заходи, на один із них цієї осені завітало навіть телебачення. Також ми плетемо сітки, робимо свічки на зиму для наших захисників і відправляємо їжу. Досить важливим є те, що тепер життя на вулицях є тільки до коменданської години. І тим не менш, що додаток сповіщення повітряної тривоги та різні інформаційні телеграм канали є у кожного хто проживає в Україні.

Бути українцем-означає відстоювати свої права та боротися за незалежність кожного дня. Мені шкода, що зараз ми всі не живемо повноцінне життя, а ніби виживаємо. Але у жодному разі ми не маємо права відступати назад. Кожен день наші захисники крок за кроком ведуть нашу країну до перемоги, а ми маємо робити все, що в наших силах.

Тому давайте цінувати кожен день, та ні, кожну хвилину нашого життя. Не відтягуйте той самий “особливий” момент, щоб пофарбувати волосся, з’їздити до бабусі з дідусем у гості, говоріть про свої почуття тому.кого ви любите. Але не забувайте, якою ціною нам дається життя. Ми дякуємо всім захисникам та захисницям, а також пам’ятаєм кожного хто вже не з нами. Герої не вмирають! Слава Україні!