На початку війни, в 2014 році у нас тут ще було сяк-так. Але в 2015 році мій онук був поранений, через місяць від раку помер чоловік, і нам розбили будинок. Відтоді ми тиняємось.

Ми тиняємось, не хочеться так жити

Військові дії доводилося бачити. Біля мене не раз падали снаряди. Наш будинок зруйнований, від держави ми отримали шифер. Більше поки нічого не ремонтують. Я — пенсіонерка, опікун над двома дітьми, зараз не працюю, пенсія невелика. Дуже важко стало. А у нас був великий город, сад, усе було. Сад розстріляли, город теж запущений. Важкувато, та й вік...

Не дуже хочеться говорити, але не хочеться так жити. Дуже важко, тільки діти і тримають. Але стріляють щодня.